розділ11

11

Весна дихала теплом вже на повні груди. Щебет пташок наповнив ліс після довгого зимового мовчання. Довкола розлились пахощі першоцвіту. Задзижчали медоноси, порсаючись у суцвіттях. Пробилася перша ніжно-зелена травичка, якій зраділи травоїдні тварини після бідного зимового сухого пайка. Життя в лісі пробудилося й ожило. За Максимовими підрахунками в право вступав місяць Травень, а як у цьому світі розділяли пори року, він не знав. Можливо, так само, як і десь у глибокому минулому його світу – на дев’ять місяців, де тиждень мав дев’ять, а місяць сорок, сорок один день. Зараз в його житті майже весь час був зайнятий промислом для виживання, як і будь-якої живої істоти в цьому світі.

Молодий козлик, прислуховуючись та принюхуючись, несміло вийшов на галявинку поласувати молодою травичкою, яка під відкритим сонячним промінням пробилася першою. Час від часу він відривався від своєї трапези, прислуховуючись та розглядаючись довкола, чи, бува, не чатує на нього небезпека. Але голод і соковита молода травичка все ж таки трохи притуплювали його пильність. Це дуже добре знав Максим і майже півдня, маскуючись у кущах, чекав на нього, не видаючи себе. Косулі дуже полохливі і мають гострий слух, не завжди вдається підкрастися до них непомітно. І як тільки козлик підійшов ближче до Максима і став у положення, що можна було прицільно бити в печінку чи в серце, він натягнув тятиву і випустив стрілу. Але козлик раптом в цю мить мекнув, зірвався з місця, пробігши з десяток метрів, впав і забився в конвульсіях, а його стріла пролетіла повз і вп’ялася в молоду осику, що росла неподалік. «Не зрозумів!? – здивувався Максим. – Це що, знову первородна Душа розважається?» У цей момент почувся якийсь шурхіт у кущах неподалік нього і на галявину вийшов Ярон з луком в руках. Якусь мить Максим вагався: виходити з кущів чи перечекати, але все ж таки хутко опанував себе і вийшов.

– Ну, нічого собі так? Я півдня чатував на здобич, а здобич виходить твоя? – не сердито вигукнув він.

Ярон від несподіванки здригнувся і схопився за руків’я ножа, але коли побачив, що це Максим, то посміхнувся і прийняв руку.

– Тьху, ти! Налякав мене. Привіт! – посміхнувся він, зробивши жест привітання, подав руку Максиму.

– Привіт, – також привітався Максим, потискаючи руку приятеля.

– Я також немало просидів у засідці, чатуючи на цього козла, а ти добре маскуєшся, якщо я тебе за весь час не примітив. Де так навчився?

– Колись, як служив у війську, навчили.

– А я думав, що ти дуже добре знаєш правила полювання.

– Це майже одне і те ж, тільки там здобиччю є твій ворог. Сьогодні нам поталанило, що при нашій зустрічі немає, як тоді, Боура, — сказав Максим, назвавши ведмедя по-їхньому.

– Як сказати… у нас завтра в селищі свято, тож цього козлика на всіх, тільки на зуб, а Боура було б саме раз. Хіба що інші мисливці, хай допоможе їм Дара, також щось вполюють, а якщо ні, то будемо різати свою худобу.

– Завтра свято «Пробудження Дари»? – чомусь перепитав Максим, хоча добре знав, яке саме свято.

– Так.

– На днях до мене приходила Вереска і запрошувала прийти на це свято, — сказав Максим, спостерігаючи за реакцією Ярона.

– Якщо запрошувала, то приходь, вип’ємо медовухи, побачиш, як ми святкуємо.

– Та я трохи вагаюся, не знаю, як до цього поставляться селищани… та й Корзо за старійшину зараз, а ти сам знаєш, як він мене «чекає», – вів він далі в надії, що Ярон себе викриє, якщо щось знає про замисел Корзо.

– Завтра Корзо буде ніхто, завтра день буде належати тільки жінкам, і вони будуть владні на все, що захочуть. Тож їм перечити ніхто не буде, тим паче чоловіки. Жінки завтра ввечері будуть обирати чоловіків для продовження роду, і всі ми будемо терплячі і слухняні, бо можуть і не обрати. Одним словом, приходь на свято, Максиме, буде весело. Ну, все, мені час, може, до вечора ще щось вполюю. А за козлика вибач, розділити його з тобою не можу, сам розумієш, – сказав Ярон, звалюючи тушу на плечі.

– То пусте, я розумію. Бувай! – попрощався Максим, і хлопці розійшлися.

Проходивши до кінця дня по лісу, втамовуючи голод кусочками сухої риби, він так нічого і не вполював. Вже почало вечоріти, коли Максим підходив до свого хутора, і раптом прямо на стежині він помітив зайця, що смакував молодими пагонами з кореневища кущів. Він так захопився своєю трапезою, що не почув Максимових кроків. Максим завмер і дістав з колчана стрілу, заєць навіть вухом не повів. Він натягнув тятиву і прицілився… стріла свиснула прямо в ціль. Поранений вухань несамовито заверещав, і цей вереск пронісся вже притихлим лісом, навіявши жах не тільки на його мешканців, а навіть і на Максима, що той аж завмер з ляку. Але це була тільки мить, бо він відразу кинувся до зайця і вперіщив його руків’ям ножа, втихомиривши назавжди. Настрій відразу покращився, бо зайчище був важкенький, десь на п’ять-шість кілограмів, а це два ситих дні.

Підвечерявши смаженою зайчатиною, Максим приліг на лежак і задумався про завтрашній день. «Бути, чи не бути? Ось в чому питання», – згадав він славнозвісного Шекспірівського героя – Гамлета. Іти йому завтра на свято, чи не йти? Чи насправді йому загрожує небезпека від Корзо, чи це тільки його пиха, щоб залякати слабку жінку? «Якщо це правда, і я піду, то це може кепсько для мене закінчитися, а якщо Корзо блефує, і я не піду, то всі подумають, а тим паче Вереска, що слабак і злякався», – вирішуючи, роздумував він. Саме як він виглядатиме завтра перед Верескою і бентежило його, він не хотів, щоб вона подумала, про нього, як про боягуза. Сутичка з Корзо один на один його не лякала, він відчував, що впорається з ним, але якщо це якась змова і в нього є спільники, то це суттєво ускладнювало назріваючі обставини. Не такий вже він і майстер бою, щоб у рукопашну впоратися з декількома чоловіками. Трохи ще пововтузившись на лежаку, вирішив, що завтра вранці він дасть собі остаточну відповідь, і, напрочуд всьому, міцно заснув.