Розділ 9

Весняне сонце вже перетнуло зеніт і поволі скочувалося до обрію. Максим дістався до свого хутора трохи стомлений, але не став відпочивати, бо поспішив приготувати рибину, що впіймав в озері. День був сонячний, теплий і він вирішив запекти її на дворі – на відкритому вогні. Так рибина набирала особливий смак – з «димком», як там десь у дитинстві і юності Максимового рідного світу. До землянки заходити не було потреби, все було при собі: ніж, огниво, фляга з водою, а дрючка, щоб настромити рибину, то тільки оком кинь. Ліс на всі сторони. Сіллю тут не користувалися, тож шукати її потреби також не було, та й за цей час, який провів Максим у цьому світі, він вже призвичаївся до справжніх, натуральних смаків продуктів. А ось хліба до м’яса чи риби хотілося завжди. Дякуючи Вересці, він його інколи мав і беріг, як найдорожчий продукт у своєму раціоні. Він не переймався, коли хліб черствів і навіть сам, запасаючись на потім, сушив сухарі. Тож, засмаживши рибину, він згадав про кусень хліба, що лежав на полиці в землянці.

Взявши хліб, виходячи з землянки, Максим затримався у дверях. Щось було не так. Очі вловили якісь зміни і стривожили його душу. Він повернув назад і обдивився землянку. На перший погляд здавалося все було як завжди, чи, в крайньому разі, так, як залишив усе сьогодні, хіба що береста на столі лежала чуть не в такому порядку як з ранку. «Можливо, здалося…», – заспокоїв себе Максим і вийшов пообідати на вулиці.

Підкріпившись, він вхопив лопату і взявся скопувати грядку. Максим попросив у Верески різного насіння овочів з ферми і задумав посадити й собі, щоб трохи збагатити свій раціон харчування. Земля була неважка, тому що складалася переважно з кварцевого піску, тож лопата входила в неї легко. До вечора грядочка була скопана, розрихлена, висаджена та й полита водою з криниці, яку Максим викопав на тому самому місці, де колись була в них на хуторі.

Але як не крути, а день, коли проходить повз, втомлює навіть лежачу людину; і стомлений Максим, підвечерявши рештками риби з обіду, заварив собі трав’яного чаю, запалив світильник і сів за стіл. Він став переглядати свої начерки на бересті, що купкою лежала край стола. Взявши до рук черговий клапоть, він раптом сахнувся від нього так, що аж пролив на себе гарячий чай. Паруюча рідина розтеклася по стегну, але Максим, не зважаючи на пекучий біль, схопився і вибіг на двір. Вже звечоріло і щось роздивитися не було можливості. Він повернувся назад у землянку і знову схопив той клапоть. На ньому було нанесено напис друкованою кирилицею — «Тепер ти переді мною у боргу». «Хто тут був? Хто це написав? В якому я боргу? За що?» – мов риболовні гачки чіплялися усі ці питання за Максимову свідомість. Думку, що це хтось міг бути з селища, Максим відразу відкинув, бо добре знав, що в цих людей немає ще писемності. Вони переписувалися за допомогою знаків-малюнків, що стилізували дію чи предмет. На думку раз за разом спадав військовий із сфери, але Максим її також відкидав. Цей тип ще сьогодні вранці хотів його і хлопців засмажити з бластера, а боржників не вбивають, поки не отримають борг. «Хто ж це написав? Хто ж тут був? Кому і за що я винен? – борсався у цих питаннях Максим, мов та рибина на гачку, майже цілу ніч і заснув геть перед світанком.

Упродовж декількох тижнів нічого дивного чи не звичного не відбулося. Звичайне рутинне життя, до якого вже звик Максим, відволікло його від тієї загадки – хто ж написав ту записку на бересті. Щоправда, при зустрічах з Верескою і Яроном він ніби не дуже зацікавлено запитував, чи є в селищі хтось, хто вміє писати по-іншому ніж вони, але таких не знайшлося. Дізнався, правда, що Борок повернувся до селища і майже ні з ким не спілкується окрім Ярона. Йому розповідав, що де знаходився не знає, пам’ятає тільки, що лежав у якомусь прозорому коконі і до його голови було приєднано безліч тоненьких, майже як павутина ниточок, що мерехтіли різнобарвним світлом, яке він спостерігав у віддзеркаленні кокона. Ось так він і пролежав увесь цей час, потім прийшли до нього зі Служби Контролю і, нічого не пояснивши, відправили сферою до селища. Він був такий виснажений, що навіть не міг сам іти. Зараз, правда, вже зміцнів, але вже не той Борок.

Максим задоволений полюванням, бо підбив сьогодні з лука качку та ще й впіймав кілька рибин, у гарному настрої повертався до своєї землянки. Увійшовши на галявину хутора, його настрій враз змінився, бо біля того місця, де колись була їхня хата, стояв якийсь дуже старий чоловік. Він був дивно одягнутий у якийсь балахон, що опускався аж до п’ят. Почувши Максимові кроки, він на мить поглянув на нього і знову перевів погляд на хатнище. Сповільнюючи ходу, Максим підійшов до старого.

– Добрий день, – привітався він.

– Колись ти тут народився, так? – відповів запитанням на привітання старий.

– Не знаю, чи саме тут народився, але що колись тут жив, то так.

– Ні, саме тут ти й народився... Душа людська народжується при зачатті, – з протяжністю сказав старий і повернувся до Максима.

Лице старого було геть посічене зморшками, в яких закарбувалася, здавалося, тисячолітня мудрість всього світу. Вітерець злегка куйовдив його сиве, геть вибілене волосся. Підборіддя було охайно поголене, замість звичайної бороди, що носять старі діди. А очі... очі вразили Максима, вони були такі чисті і насичені зеленкуватим відтінком, наче в юнака, і стояв він не як старець, а як молода людина, наповнена міццю та енергією.

– Не буду сперечатися, ви старші, вам краще знати, а я цим наукам не навчався.

– Ти навіть і не уявляєш наскільки я старший... Але це неважливо... Ти знайшов мою записку?