Розділ 7

Після ранкової дійки, Вереска віддавши молоко кухарці, трохи затрималася, щоб потеревенити зі своєю знайомою, а Лана надала перевагу почекати її надворі. Воно і не дивно, знайома подруги її зовсім не цікавила, а на дворі манила до себе вже рання весна.

Скільки часу минуло з тих пір як Лана пішла, Вереска не помітила, бо ж, як кажуть: «Там де зустрілося дві жінки, час пройти повз них уже не зможе». Коли ж вона вийшла з їдальні, Лани на подвір’ї не було. «Мабуть, пішла вже додому», – подумала Вереска і подалася до селища навпростець, щоб хоч трохи надолужити той час, який потратила на теревені. Стежка до селища шилася крізь чагарник, що панував на незадіяній господарством території.

Пройшовши кроків з п’ятдесят, вона почула якийсь приглушений голос. Вереска зупинилася і прислухалася до голосу. Це була Лана. «З ким це вона тут теревенить?» – здивувалася жінка. Підкравшись ближче, вона крізь кущі на малесенькій галявинці побачила свою подругу з хлопчиком років семи-восьми. Лана, стоячи на колінах, пригорнула хлоп’я до себе, промовляючи пестливі слова, лагідно гладила його по голівці. А хлопчик, обійнявши її за шию, з заплаканими очима дивився кудись в одну точку, набитим ротом пережовував якогось смаколика. І враз вона згадала ці заплакані очі. «Даро милосердна! Так ці ж очі, як дві краплі схожі на Ланині! Так це ж Марус! Маленький Марусик… Що ж вона коїть дурненька? Невже вона не знає, що бачитись зі своїми дітьми заборонено? А як хтось довідається і доповість старійшині?» – злякалася за подругу Вереска.

– Потерпи ще трохи, Марусе. Літа пролетять швидко, здобудеш ремесло, будеш вільний і будемо бачитися часто, а поки що потерпи, – благала свого сина мати.

– Мамо, я дуже сумую… – хникав Марус.

Вереска сховалася за кущем і з острахом в очах спостерігала за подругою. Якось ставши незручно, вона хотіла змінити своє положення і ненароком наступила на суху гілку, яка, здається, не тріснула, а крикнула під її ногою. Марус відразу зі страхом в очах впіймав поглядом Вереску і сіпнув Лану за плече. Лана відпустила хлопчика і повільно повернулася. Вона з тривогою і недовірою дивилася у вічі подрузі, ховаючи Маруса за собою. Отже добре знала, що її і хлопчика чекає за такий проступок. Таких випадків вона не пам’ятала, але від старших селищан чула, що за це жінку виганяли з селища, а дитину забирала Служба Контролю. Де потім знаходилася дитина і що з нею було далі, ніхто цього не знав, навіть старійшина. Вигнана жінка була приречена, бо ж вижити самій у лісах, тим паче взимку, мало кому вдавалося. В інші селища чи поселення не приймали, бо це також забороняв закон Служби Контролю. 

Лана хотіла щось сказати, але тільки беззвучно ворушила губами. Страх, жаль і образа на те, що Вереска застала її зненацька, здавили горло і не випускали слів.

– Що ти тут робиш? Що ж ти коїш? Хіба ж ти не знаєш, що буде з тобою і хлопчиком, як дізнаються? – засипала її питаннями, спантеличена побаченим Вереска.

– А нічого не буде, якщо ти нікому не розкажеш, – з викликом до ситуації, яка сталася, трохи оговтавшись, мовила Лана. – Але ти ж не розкажеш? Правда, не розкажеш? – вже з мольбою попросила вона.

– Лано, що ти таке кажеш!? Дара свідок, звісно ж, я нікому не скажу, я ж твоя подруга. Але тебе тут може побачити і хтось інший?

– Навряд чи. Сюдою, окрім нас з тобою, ніхто не ходить.

– Невже ти думаєш, що ми тільки вдвох протоптали цю стежку? Згадай, коли ми на неї натрапили, вона вже була.

– Зачекай хвилинку, я зараз, – вона обняла Маруса і щось почала нашіптувати йому  на вухо, а він, зголошуючись, кивав головою.

– Мамо, я боюся, – прошепотів Марус.

– Не бійся, все буде добре, синку. Іди, бо тебе вже, мабуть, шукають. Я скоро тобі дам знати, коли знову зустрінемося.

Лана з таким болем в очах подивилася йому вслід, ніби попрощалася навіки. В Верески защеміло в серці і на очі навернулися сльози жалю.

– Що скажеш, подруго? Що мені робити далі?

– Не тобі, а нам. Ми вже пов’язані твоєю таємницею. Не виказуючи тебе, я вже за одне з тобою.

– Дякую тобі…

– Богине милосердна! А якби я була на твоєму місці, невже ти вчинила б інакше?

– Тільки Дара знає, як би я вчинила, але зараз моє серце каже, що я повторила б тебе.

– От і добре, зараз мерщій забираємося звідси. Ще, крий дух Дари, нас хтось тут побачить. Навіщо нам зайві запитання? Ходімо, дорогою мені все розповіси, – вона взяла Лану під руку і вони пішли до селища.

Лана, час від часу змахуючи гірку сльозу, розповіла подрузі, як пройнялася материнським почуттям до Маруса, коли той тяжко хворів і як вона не хотіла його віддавати, коли прийшли його забирати до школи ремесл. Але що ж вона могла вдіяти, закон селища вона знала, всі мамки віддавали своїх дітей і не перечили. Знала вона і те, що якби вона заперечила, то все одно відібрали б силою і ще й покарали б, розповіла, як час від часу ходила і потай спостерігала за сином, як інколи старалася показатися йому на очі, щоб він її не забув. А потім, коли зрозуміла, що він вже зможе зберегти їхню таємницю, дізнавшись його розклад занять, показала це місце в чагарнику. Вибирала день і відповідний час, подавала йому умовний знак і так зустрічалися.   

Чому в цьому світі не давали людям жити і виховувати своїх дітей разом, цього ніхто не знав. Такі закони були встановлені старцями, що завжди з’являлися в тій прозорій сфері, яка наводила жах на селищан. Старі люди розповідали, що колись, у глибоку давнину, було все інакше, діти жили біля своїх батьків поки виростали і дорослішали. Взаємозв’язок не втрачали між собою навіть після того як віддалялися від рідних, бо кожен належав до окремого Роду. Роди часто вели міжусобиці через земельні ділянки для посівів та випасів. І коли під час конфліктів хтось постраждав чи був вбитий, то рід, до якого належала ця людина, брався за зброю і йшов мститися. Вогонь помсти між родами дійшов до таких масштабів, що люд майже себе винищив. Тоді і втрутилися контролери з небес. Так звана Служба Контролю, яка ввела свої закони, щоб зупинити це самознищення, заборонивши створювати родини. Ще одна із причин заборони родин, це популяція людства, так як старі закони забороняли для продовження роду вступати в зносини аж до сьомої родини. А на той час людства лишився такий мізер, що злягатись вже потрібно було між братами і сестрами. Ось і було створене таке суспільство, в якому не було ні інституту приватної власності, ні інституту сім’ї чи родини. Бо ж добре відомо: «Хто має більше власності, той володіє тими, в кого її менше». А якщо володіє, то і відбирає, породжуючи конфлікти.