Розділ 4

Вереска, після безсонної ночі і насиченого роботою дня, втомлена увійшла до своєї хатини. В каміні вже палахкотів вогонь, обігріваючи оселю. Біля нього лежав оберемок хмизу, за цим слідкували підлітки, які обслуговували домівки селищан. Вона зняла верхній одяг, присівши на край ліжка, затримала свій погляд на вогні. Він єдиний у цій хатині привертав до себе увагу. Полум’я постійно змінювало форми і, здавалося, було живим, тому й притягувало до себе погляд Верески. Вона задумалася: «А справді, в хатині окрім мене немає жодної живої істоти. Навіть немає домашньої тваринки, яких тримають біля себе люди в Максимовому світі. Даро милосердна, а чи правильно ми живемо? Тільки праця збирає нас до купи. Там і спілкуємося… А далі, далі що?! Ми ховаємося у свої домівки, мов дикі тварини в нори чи лігва. Ні, навіть тварини кубляться одне до одного в своїх норах. Можливо, навіть «сірі» в гурті живуть? Ми ж маємо  змогу разом пожити тільки з дитинкою до відлучення. А, я? Мені Дара навіть і цього ні разу не подарувала… Але чому так, чому?» – Вереску щось кольнуло в грудях, і здушив клубок у горлі.  
Вона згадала Максима, цього середнього зросту чоловіка з коротко стриженим, побитим сивиною волоссям. Їхні чоловіки ніколи не стриглися, і в порівнянні з ними, він виглядав кумедно. Статурою він не дуже відрізнявся від інших, але щось у ньому було незвичайне. І те «незвичайне» манило її до нього. Навіть зараз вона відчула нестерпне бажання піти до нього на галявину. Але що і чому її заставляє це зробити, Вереска не могла собі пояснити. В неї і раніше виникали подібні відчуття до чоловіків у період «Пробудження Дари», але це відчуття було не тривалим і не таким сильним. Жінка вхопила свій кожушок і прочинила двері. Холодне повітря клубами увірвалося до теплої хати і простелилося по підлозі. Холодом війнуло в лице Верески і остудило порив негайно піти на галявину до Максима. Вона зачинила двері, трохи ще постояла так, тримаючи кожушок у руках, потім роздяглася і юркнула під хутряну ковдру.   
Вереска прокинулася на світанку. Швиденько привела себе в порядок, розпалила камін, підвісила над вогнем казанок з водою і заходилася готувати сніданок, меню якого не вихвалялося особливим їством. На столі з’явилася миска каші з пшеничної крупи, шматок печеної курки, жменя квашеної капусти і кухоль гарячого узвару. Вона подякувала Дарі за цей скромний пожиток і взялася за трапезу.  
Сонячний морозний день радісно зустрів Вереску. Селище вже гомоніло. Люд перегукувався, вітався одне з одним і кожен поспішав до своїх справ. До Верески підбігла її подруга Лана – світловолоса, круглолиця, кирпата молодиця з волоокими карими очима. Вони дружили ще з тих пір, коли їх повідлучали від мам, а зараз старалися разом працювати. Правда, не кожен раз це вдавалося, бо постійне місце роботи в цій общині мали тільки старійшини, служителі Дари, ремісники, військові та ще деякі спеціалісти. Всі інші працювали по господарству і в обслуговувані. Тому робота в них могла змінюватися залежно від терміну її виконання. Отож цього разу подруги поспішали на ферму доглядати за скотиною.  
– Агов, дівчата! – почули вони голос Корзо за спиною.  
– Ти що, Корзо, заблукав? Чи ти хочеш нам допомогти по годівницях сіно розносити? – хіхікнула Лана.  
Тебе забув спитати, куди мені йти, – єхидно огризнувся Корзо і вже лагідніше звернувся до Верески. – Ти не забула, незабаром свято «Пробудження Дари»?  
– Ні, не забула. А тобі що до цього? – Вереска чомусь оглянула Корзо зверху до низу.  
– Ну, наче і ні до чого, але хочу тобі сказати, що в тебе… ну, тобто в тебе ще є вибір… – якось зніяковів Корзо.  
– Так, Корзо, в мене ще є вибір. Лано, ходімо, ми спізнюємось, – і вона так різко шарпнула подругу за рукав, що та, послизнувшись, мало не впала.  
– Ти чого? – пошепки запитала подруга, коли вони залишили Корзо трохи позаду.  
– Бо мені його мова бридка, як і він сам.  
– Але ж ти… ну, ти розумієш, в тебе так і не вийшло завагітніти, а ти ж знаєш, що вибір і справді невеликий серед чоловіків, або старе, або мале.  
– Ти ж чула, Корзо сказав, що вибір у мене все ж таки є, — Вереска кивнула в сторону, де вони лишили Корзо, і штурхнула Лану, та не втрималася і впала в сніг. Вони голосно розсміялися і подалися на ферму.    
Ферма їх зустріла голодним ревінням худоби. Жінки швиденько взялися до роботи і через деякий час какофонія затихла. Худоба зайнялася своїм раціоном, а Вереска з подругою та іншими працівниками взялися за доїння, прибирання та інші справи. Подоївши корів, Вереска з Ланою понесли молоко до приміщення, де утримувалися діти, відлучені від мамок.  
Двір, на якому знаходилися приміщення спальних блоків, їдальні та майстерень, де навчалися дітлахи, був наповнений дитячим галасом. Їх якраз відпустили побавитися після перших ранкових занять. Вереска спинилася і задивилася на них. Їй чомусь захотілося впізнати того хлопчика, якого народила Лана сім років назад. Вона пильно вдивлялася у дітлахів, намагаючись впізнати те личко трилітнього хлопчика, з яким бавилася, коли приходила до подруги.  
Чиясь рука лягла їй на плече, і вона від несподіванки здригнулася. Це була Лана.  
– Ти чому тут загрузла? Тут вибору немає – ще малі хлоп’ята, – затараторила вона.  
– Та ось хочу впізнати твого Маруса.  
– А навіщо це тобі?  
– А тобі хіба цього не хочеться? – питанням на питання відповіла Вереска.  
– Ні, – без будь яких емоцій відповіла подруга.  
– А мені чогось закортіло...  
Раптом один з хлопчаків зупинився і став розглядати жінок. Він, трохи вагаючись, направився до них, але Лана сіпнула подругу за рукав і вже трохи сердито сказала:  
– Довго ще будеш витріщатися? Молоко віднеси на кухню, бо скисне.  
Вересці захотілося розповісти Лані про те, як люди живуть у Максимовому світі, але чомусь завагалася. Мабуть, не захотіла, щоб ще раз насміхалися з Максима, що мовляв хлопець відійшов від голови…, а то чого доброго і з неї. Вона хутко підхопила свою ношу і заспішила на кухню.