Розділ 3

       Мовчазний ліс мирно дрімав під тяжким, свинцевим небом зими. Про що думали чи мріяли

сонні, закоцюрблі від холоду дуби, ніхто не знав. А може, вони просто спали і їм щось снилося, бо

раз від разу вони від легкого подиху вітру струшували сніг з гілля, мов сонну мороку з очей.

Правда, різноманітні сліди, які лишили після себе їх господарі, говорили про те, що сплять у

цьому лісі не всі. Ці відбитки ланцюжком вели лише в одному напрямку – до їжі. Їжа йшла по

слідах їжі. Залишаючи власні відбитки, прямував і Максим до своєї їжі. Він щодня обходив свої

пастки, що поставив на зайців та куріпок. Звичайно, не кожен день попадала здобич, але мусив

перевіряти, бо був вже випадок, коли лисиця забрала з пастки його зайця. Звісно, Вереска час від

часу підгодовувала Максима, але він і сам про себе мав дбати. Бо що ж то за чоловік, якщо сам

себе не прогодує? Отже, зимою ділитися здобиччю з лисицями – це велика розкіш. Наближаючись

до чергової пастки, Максим ще здалеку помітив якусь метушню. «Заєць!» – радісно забилося

серце Максима, і він підбігцем кинувся до їжі.

       У пастку попав чималий зайчисько. Він сердешний рвався, сіпався, обертався, мов веретено,

з надією вирватися на волю і чкурнути у рятівний чагарник, котрий його сховає від всього

найстрашнішого у цьому лісі. Та не судилося бідоласі, Максим спритно вперіщив його руків’ям

ножа по голові і той затіпався у конвульсіях. Почекавши поки сконає заєць, він взявся

виплутувати його з петлі. Раптом до нього з правого боку донісся приглушений рик якогось звіра.

«Хто ж це там так реве?» – зацікавився Максим. Зв’язавши капловухому лапи, він, мов торбину,

закинув його на плече і подався на ревіння, що доносилося все гучніше і гучніше.

       Побачена подія шокувала Максима. Величезний бурий ведмідь, стоячи на задніх лапах,

атакував чоловіка, який відбивався рогатиною. «Нічого собі! Та це ж, Ярон!» – впізнав чоловіка

Максим.

       Ведмідь, мов лезами ножів, шматував повітря кігтями, стараючись поцілити у рогатину і

вибити її з Яронових рук. Та не тут то було, хлопець без страху, вправно ухилявся від ведмежих

лап, не забуваючи при нагоді штрикнути його рогатиною. Та раптом його спіткала прикра невдача.

Він чи то спіткнувся об випуклий корінь, чи послизнувся на снігу й упав на спину. Косолапий, не

втрачаючи шансу, кинувся на свого ворога. В цю мить хлопець встиг виставити поперед себе

рогатину, обіперши її в землю. Звір зі всього маху наштрикнувся грудьми на неї, але рана,

очевидно, не стала смертельною, бо ведмідь оскаженів від болю і з такою силою наліг,

намагаючись дістатися до Ярона, що держак рогатини прогнувся в дугу і затріщав.

Максим вмить зрозумів, що чекає хлопця, якщо рогатина лусне. Він інстинктивно вхопив

ніж і щодуху кинувся на виручку. Йому поталанило, що вітер був до нього, і ведмідь не міг відразу 

почути ні кроків, ні запаху. Підбігши до них, він зупинився. Що робити в даний момент, часу

вирішувати не було. Від страху серце гупало молотом у грудях, а ноги налилися свинцем. На

декілька секунд Максим завмер, і ці декілька секунд здалися йому такими довгими, що він

роздивився, як поволі тріщить і розламується держак рогатини, а ведмежа лапа з величезними

пазурами зі всього маху вдарить Ярона по голові. Де взялася та сила, що зірвала Максима з місця і

кинула на косолапого, він так і не зрозумів. Затиснувши руків’я ножа, він зі страшною силою

увігнав його в шию звіра, трохи нижче голови. По ножу в руку передався глухий хруст, ведмідь

обм’як і осунувся на Ярона. Звір ще тяжко сопів, як старий ковальський міх, але був нерухомий.

Максим відскочив від ведмедя і злякано, не вірячи своїм очам, дивився на буру купу, під якою

лежав нерухомий Ярон. Він ніяк не міг збагнути, що робити далі. Ведмідь ще досі сопів, а ніж

лишився стирчати в шиї. З голими руками наближатися до звіра було лячно. Він у житті не раз

спостерігав на що здатні тварини під час агонії, і це були домашні тварини, а тут дикий ведмідь.

Раптом ведмежа лапа ворухнулася і Максим заціпенів від страху, вирішуючи, що робити

далі. Кинутися, висмикнути ніж і нанести ще декілька ударів, чи дати волю ногам, що так і

смикалися чкурнути подалі звідси? Стогін Ярона від непосильної натуги підказав Максиму, що

робити далі. Він хутко заходився допомагати хлопцю вибратися з ведмежих обіймів.

Ярон, важко дихаючи, звівся на ноги. На його щоці багряніла роздерта пазуром доріжка, з

якої сочилася кров і краплями майоріла на снігу. Він глянув на Максима. В його очах не було

страху. Навпаки, в них була самовпевненість у собі, змішана з подякою.

– У тебе тут рана… – показав на своїй щоці Максим.

– Пусте, то подряпина, – мовив він, нагнувся, зачерпнув жменю снігу і притулив до рани. –

Ти як тут опинився?

– Та я тут поряд пастки на зайців перевіряв. Одного, до речі, впіймав… От холера, а куди ж

це він подівся? – І Максим завертівся, шукаючи того самого зайця.

– Не засмучуйся, м’яса тут на всіх вистачить, – Ярон з гонором поплескав ведмедя по спині,

який вже не подавав ознак життя, – тим паче, якби не ти, то, хто знає, хто кому був би м’ясом…

До речі, дякую.

– Немає за що. Я думаю, що і ти не пройшов би повз, якби я опинився у такій халепі.

Ярон не відповів. Він мовчки потиснув Максимові руку і кивнув головою на знак згоди.

Потім заходився монтувати своєрідні санчата з тонкого березняку, щоб конем доправити свою

здобич у селище. Максим же натрапив на свого зайця, якого, не усвідомлюючи, жбурнув подалі

від себе, щоб не заважав під час цієї лісової баталії, і подався на хутір.

       У зимового дня швидко втомлюються повіки. Тож тільки Максим доплентався до своєї