Розділ 16. Перша Поява Аркануса.

  Ніч опустилася на місто тихо, майже обережно, але тиша була неправдива. Повітря пахло імбиром та карамеллю - Емілія щойно завершила нову партію посилених магією еклерів, а Антон стежив за нею, як завжди, із м'якою, але настороженою усмішкою.

- Ти сьогодні надто мовчазний, - сказала Емілія, витираючи руки рушником.

-Солодка магія завжди збурює повітря, - відповів він. - От тільки сьогодні... щось відчувається інакше. Темніше.

  Скло вікон здригнулося. Спершу тихо, ледь помітно, потім - сильніше, наче хтось провів кігтями з іншої сторони реальності. Антон різко підвів голову, а Емілія відступила крок.

  Полум'я свічок погасло миттєво. Холод прокотився кімнатою хвилею, і в темряві ніби згустився чорний туман.

-Сховайся за мене, тихо, але твердо сказав Антон.

  Та перш ніж вона встигла щось відповісти, темрява в центрі кімнати зібралася в спіраль, стягуючись докупи, аж поки не набрала обрисів постаті. Високої, спотвореної, мов намальованої тінню, чиї краї розсипалися, ніби їх торкнулася чорна блискавка.

Очі істоти спалахнули червоним.

- Нарешті... - прозвучав голос, глухий, немов далекий удар дзвону в порожнечі. - Я відчув, що Серце Смаку знову б'ється. І бачу, ти все ще живий, Антоне. Всупереч моєму прокляттю.

Емілія вдихнула різко.

-Це... це він? - прошепотіла вона.

Антон став перед нею щитом.

-Арканус, - вимовив він. - Повелитель Порожнього Смаку. Той, хто знищив наш рід.

  Темна постать нахилила голову, наче прислухаючись.

-А це хто? - проскрекотів він, помітивши Емілію. - Тепло. Світло. Життя. Солодка душа. Здається, ти знайшов собі нове джерело сили. Дарма.

Арканус підняв руку, і з пальців, схожих на витягнуті чорні леза, зірвалася стріла темної енергії.

-Обережно! - вигукнув Антон.

Емілія інстинктивно виставила руки вперед. Всі солодощі в кімнаті - тістечка, карамель, крем - спалахнули ніжним рожево - золотим сяйвом, наче зсередини їх запалило серце.

Темна стріла вдарила у невидимий солодкий щит та розсипалась на попіл.

На мить настала тиша.

Арканус повільно опустив руку... і, здається, усміхнувся.

-Цікаво, - промовив він. - Дуже цікаво. Сила, якої не було в жодного з вашого роду. Пахне чистою енергією створення.

Він схилив голову, і кімната потемнішала ще сильніше.

-Я повернуся за обома.

Темрява згорнулася спіраллю та зникла, немов зійшла в тріщину між світами.

Емілія стояла нерухомо, щоки бліді, руки досі тремтіли. Антон обережно торкнувся її плечей. 

-Він... хоче тебе, - сказав він тихо. - Бо ти стала моєю силою. І тепер - нашою спільною ціллю.

Емілія підвела очі.

-Тоді я не відступлю, - відповіла вона. - Я не дозволю йому забрати тебе. Або мене. 

Антон легенько провів пальцями по її долоні, стискаючи її руку в своїй.

-Ми будемо боротися разом.

За вікном знову загорілися вогники нічного міста. Але їхнє світло вже не здавалося таким спокійним.

Бо Арканус прокинувся.