Розділ 14. Романтичний Момент.

  Світло від тістечка - мінісерця пульсувало в долоні Емілії ніжно, мов дихання. У тиші пекарні воно здавалося єдиним джерелом тепла... хоча Антон стояв так близько, що її власне серце билося ще гучніше.

-Еміліє... - його голос був тихий, але в ньому бриніла тінь страху. - Ти знаєш, яку силу пробудила. Це не просто магія. Це... клятва.

  Вона підняла очі. Його крила - частково світлі, частково тіньові - мерехтіли м'яким сяйвом, реагуючи на її присутність.

-Я нічого не клялася, - прошепотіла вона.

-Твоє серце вже зробило вибір, - відповів він, обережно торкаючись тістечка на її долоні. - І моє... давно обрало тебе.

  Його пальці ковзнули по її шкірі, теплі та обережні. Емілія затамувала подих.

-Але ти боїшся, - сказала вона, майже пошепки.

  Антон усміхнувся сумно.

-Я боюся однієї речі. Що моє прокляття торкнеться тебе. Що моя магія зробить тобі боляче. Що Двір забере мене - або тебе.

  Емілія зробила крок ближче. Так близько, що могла відчути запах його шкіри - ніжний, легкий, із ноткоюмелу та ранкового повітря.

-Послухай, Антоне, - вона підняла руку й торкнулася його щоки. - Мені нічого не страшно, коли ти поруч. І жоден Двір не забере, та, що я сама обираю.

  Він прикрив очі від її дотику. На його крилах пробігли золоті іскри.

  Емілія відчула, як тістечко в її руці б'ється швидше... реагуючи на емоції, що спалахнули між ними.

-Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотів цього, - тихо сказав він. - Але боявся дозволити собі.

-Дозволь зараз, - прошепотіла вона.

  Антон підняв руку до її талії й повільно просунувся до неї ближче. Серце Емілії підскочило, але не злякано - навпаки, в захваті. Емілія відчула, як його крило на мить торкнулося її плеча, обіймаючи м'яко, немов теплота світанку.

-Якщо я поцілую тебе... - прошепотів Антон, назиляючись, - печатка може зреагувати. Моє прокляття, можливо, зламається. А можливо... загостриться.

  Емілія усміхнулася, трохи нахилившись назустріч.

-Тоді поцілуй так, щоб ніяке прокляття не витримало.

  Антон зробив короткий, тремтливий вдих - ніби нарешті відпустив увесь страх, який тримав у собі роками. Його губи торкнулися її легким, але нерішучим дотиком. Тістечко вибухнуло світлом у її долоні, роззираючи золотий пил у повітрі.

  Торкання стало глибшим. Гарячішим. І магія навколо ожила: пряничні серця злетіли довкола них, пульсуючий сяйвом, у кутку сама собою засвітилася карамель, цукор перетворився на дрібні іскорки, крило Антона м'яко обвило її плечі.

  Світ навколо зник.

  Був тільки він. І вона. І магія,яку вони створювали разом.

  Коли він нарешті відійшов на крок, його погляд був... іншим. М'яким, захопленим та небезпечно щирим.

-Тепер, - прошепотів він - жоден Двір мене не забере. Бо я буду боротися за тебе.

- І я за тебе, - відповіла Емілія.

  Коли їхні пальці знову переплелися, тістечко - те саме, магічне - тихо розсипалося на золотий пил, мов благословення.