Розділ 12. Як Емілія Пробуджує Силу Своїх Солодощів.

  Темний страж вдарив крилом так сильно, що повітря зойкнуло. Скло у вітринах пекарні розсипалося, а повітря наповнилося ароматом кориці, карамелі й... страху.

  Антон став перед нею, крила напівсвітлі - напівтіні, сяючий немов два різні світи.

-Тримайся позаду, - наказав він.

-Ні, - відповіла Емілія. - Я теж можу боротися.

  Страж заревів. Його тінь накрила пекарню, як нічне сонце. І тоді щось дивне сталося: на столах, полицях, у кошиках почали мерехтіти солодощі. Печиво засвітилося теплим золотом, тістечка - сріблястим блиском, а карамельні трюфелі почали потріскувати, як маленькі вогники.

  Емілія відчула у грудях поклик - ніби хтось торкнувся її серця теплими пальцями.

-Антоне... вони... світяться.

  Він перевів погляд на солодощі - і здригнувся 

-Це неможливо. Магія Дворів не мала до тебе торкатися...

  Страж знову ударив крилом утворивши чорний вихор. Він майже дістав Емілію - та в останню мить вона інстинктивно схопила пряник у формі Серця, той самий, який спалахував під час їхньої першої зустрічі.

  Пряник вибухнув світлом.

  Не жаром, не вогнем - в теплом, що пахло ваніллю та дитинством. Теплом, яке нищило тінь.

  Страж записав, немов від болю.

  Емілія відчула, як магія вливається в неї. В її тіло, руки, пальці. Солодощі навколо затремтіли та піднялися над столами - десятки маленьких, сяючих комет.

-Я... я відчуваю кожне з них, - прошепотіла Емілія.

-Ти пробудила харчову магію Серцевого Роду, - сказав Антон, і в його голосі вперше прозвучав трепет. - Це давня сила, про яку Двір вважав, що вона зникла. Вона дозволяє наділяти емоціями створене власноруч...

  Страж кинувся вперед.

  Емілія підняла руку.

  Солодощі рвонули в бік чудовиська, як зграя зоряних птахів: медові пряники стали щитами, цукрові льодяники - блискавками, а шоколадні тістечка - м'якими, але потужними кулями енергії.

  Кожна солодкість вибухала світлом, як маленький феєрверк.

  Страж ревів, відступаючи, а темрява з його крила обсипалася, мов попіл.

-Еміліє! - вигукнув Антон. - Ти не просто пекарка... ти захисниця! Ти відродила магію, яку втратили цілі покоління!

  Вона зробила крок уперед, тримаючи в руці пряничне серце - тепер воно сяяло вундукарним золотом, так яскраво, що страж затулив очі.

-Забирайся з мого Дому, - сказала Емілія твердо. - І скажи своєму Двору: серце не можна підкорити.

  Емілія кинула пряничне серце. Воно вибухнуло потужним світлом - солодким, теплим, живим.

  Темний страж розчинився в тінях, мов ніч, що прогнала світанкова зоря.

  Пекарня стихла.

  Антон підійшов до неї, торкнувся пальцями її щоки.

-Ти сильніша, ніж думала. І ніж я міг уявити.

  Емілія посміхнулася, відчуваючи, як солодке сяйво повільно стихає, а пряники опускаються назад до полиці.

-Це лише початок, Антоне. Якщо я маю цю силу... я навчусь її використовувати.

-Я буду поруч, - прошепотів він. - Завжди.

  Їхні пальці переплелися. Кулон на його грудях відгукнувся теплим пульсом - теплом, яке цього разу не несло прокляття.

  А натомість... надію.