Замість прологу

...Щоразу дивитися на його обличчя і відчувати вину. Це вже стало майже звично. Було б дурістю заперечувати, що це кохання. Звісно, вона його кохала. 

Вона багато разів казала йому «я люблю тебе». Та це ніколи не було серйозною заявою. І він це чудово розумів. Тому досі не знав, що вона його кохає.

Вже сім років. Так само, як і він її.

«Та цього недостатньо!»

Гнів переповнював її, коли вона про це думала. Гнів, що маскував страх. Що як вона йому зашкодить? Що як вона завдасть йому болю? Ще більшого болю, ніж зараз.

Вона ж просила, просила його: «забудь мене». «Знайди нормальну дівчину, оточи її всим тим почуттям та силою, яку поки бачила тільки я». «Не варта я тебе. Зрозумій же це». 

Не те, щоб він не пробував. Декілька разів точно, їй розповідали. І вона була рада за нього, бажала йому щастя. Намагалася зникнути з очей. Це було не складно, її ж бо робота в іншій країні. 

А потім щось таке ставалося. Щось не виходило, якась дурниця. І він поривав нові стосунки. І знову чекав на неї, як відданий пес.

Вона ненавиділа його за цю слабкість.

Вона ненавиділа себе за те, що не може позбавити його цього болю. А вона хотіла, бо ж кохала.

Та їй недостатньо лише кохання у цьому житті. Вона хотіла більшого.

І певно одного разу про це пожалкує. 

А поки що… вони вже сім років живуть ніби у зачарованому колі. Тікаючи геть від цих стосунків. І з кожним кроком поринаючи у них все більше.