Глава 47

Вони наближалися все ближче і ближче до цього голосу і нарешті вони зрозуміли що тепер зовсім близько до тих дверей з яких він лунав... І Емілі запитала першою:

— Меггі, навіщо тобі було потрібно, щоб я стала хранителькою? Адже в кінці, перед моїм поверненням, ти сама мені говорила, що крамниця буде мене кликати…

За дверима на кілька секунд запанувала тиша.

Потім почувся спокійний голос Меггі:

— Все дуже просто. Я цього не хотіла. Я просто робила вигляд задля того, щоб закрастися у твою довіру і виманити тебе звідси назавжди…

Емілі застигла.

— Тобто ти брехала мені?..

— Ні! Я просто хотіла, щоб ти пішла. І саме тому я підіслала свою сестру, щоб вона вивела тебе звідси.

Емілі відчула, як усередині все стислося.

Стільки всього, що вона пережила за цей час, раптом почало набувати зовсім іншого значення.

— Але чому ти говорила, що крамниця так просто мене не відпустить?

Меггі тихо засміялася.

— Тому що ти одна із нас.

Емілі завмерла.

— Звідки ти… З чого ти це взяла?

Меггі не поспішала відповідати.

У темному коридорі стало настільки тихо, що було чути лише слабке потріскування старих ламп.

— Був тут один мій знайомий, — нарешті промовила Меггі. — Років двадцять тому він проживав у цій крамниці. І був її охоронцем.

Артур здивовано подивився на Емілі.

— Охоронцем?

— Так, — продовжила Меггі. — Він охороняв її від диких звірів. Тоді крамниця ще була зовсім іншою. Ліс підходив майже до самих стін, а вночі навколо неї постійно ходили вовки та інші істоти.

Емілі мовчала.

— Та в один момент він вирішив повернутися у свій світ. І там він зустрів твою маму.

Емілі відчула, як у неї перехопило подих.

— Мою маму?..

— Так.

Меггі зробила паузу.

— У нього теж були надздібності. Спочатку він намагався приховувати їх. Але потім з’явилася ти.

Емілі відчула, як Артур обережно взяв її за руку.

— Він налякався, — продовжила Меггі. — Адже твоя мати відмовилася від тебе й віддала тебе у притулок. Видно, там тебе й усиновили…

Емілі опустила очі.

— То ти знала про мене весь цей час? — тихо запитала вона.

— Я знала достатньо.

— І навіщо ж тоді весь цей обман?

— Так, я сказала правду, про те що вона буде тебе кликати — відповіла Меггі. — Однак ти заважала нам своїм бажанням зруйнувати все.

Емілі підняла голову.

— Я хотіла зруйнувати не крамницю.

Її голос став твердішим.

— Я хотіла зруйнувати те, що ви з нею зробили.

За дверима знову запанувала тиша.

А потім лампи в коридорі одна за одною згасли.

Темрява накрила їх майже повністю.

Артур міцніше стиснув руку Емілі.

І лише в кінці коридору залишилося одне слабке світло.

У його центрі стояла Меггі.

Вона дивилася просто на Емілі.

— Тоді, можливо, тепер ти нарешті зрозумієш, чому крамниця вибрала саме тебе…

— Тобто ти маєш на увазі, що вона вибрала мене своєю хранителькою?

Меггі повільно усміхнулася.

— Так. Прийшов час розплати. Годі вже нам базікати…

Вона вийшла з тіні й зупинилася навпроти Емілі та Артура. У її руці блиснув невеликий флакон із темною рідиною.

— Я маю зілля, яке може відновити її попередній вигляд. А у тебе залишилося саме те, яке мені й потрібно.

Емілі міцніше стиснула свій флакон.

— Ти хочеш зробити обмін?

— Саме так. Давай зробимо обмін. І хто швидше зачарує або розчарує крамницю, той і переміг.

Артур недовірливо подивився на Меггі.

— Ти справді готова ризикувати всім?

Меггі ледь помітно посміхнулася.

— Я люблю йти на ризики.

— А чому ти раніше не зачарувала її?

Меггі засміялася.

— Тому що мені подобалося спостерігати, як ви раз за разом потрапляєте у мої пастки.

Вона повільно обвела поглядом порожні кімнати.

— Наче миші у мишоловках, які я наставила для вас…

Емілі відчула, як усередині наростає злість.

— Тепер прийшов час усе вирішити.

Меггі підняла флакон.

— Зараз саме той момент. Крамниця або назавжди стане зачарованою… або розчарованою.

Вона зробила кілька кроків уперед.

— Не було важливо, куди лити зілля — на макет чи на саму крамницю. І так, ви справді йшли по помилковому сліду. Я сама водила вас за ніс.

Меггі зупинилася.

— Але якщо ви вже тут… тоді сьогодні має все вирішитися.

Емілі подивилася на неї.

Меггі провела пальцями по стіні.

— Важливим було те, що я залишилася. Це ви правильно здогадалися. А разом зі мною і частина зачарованої крамниці продовжувала працювати.

Артур насупився.

— Отже, весь цей час ти утримувала її в такому стані лише тому, що була тут?

— Не просто утримувала.

Меггі підняла флакон на рівень очей.

— Я була її частиною.

На кілька секунд запанувала тиша.

Потім Меггі простягнула руку з флаконом.

— Тепер ми чесно робимо обмін.

Емілі подивилася на своє зілля.

— І що далі?

Меггі посміхнулася.

— Хто швидше кине зілля на підлогу, той і переміг.

Емілі переглянулася з Артуром.

Вони обоє розуміли: щойно один із них зробить рух, назад дороги вже не буде.

Меггі підняла флакон.

Емілі зробила те саме.

— Готова? — запитала Меггі.

Емілі міцніше стиснула скляну пляшечку.

— Готова.

І в ту саму мить вони обидві зробили крок уперед.

Вони швидко обмінялися флаконами, і Емілі одразу впустила свій на землю, слідом за її флаконом полетів флакон Меггі, але флакон який мав розчарувати крамницю упав на землю швидше.. Меггі почала старіти на очах і впала на землю, і почала зникати і розчинятися у повітрі так само як Діна раніше.. 

Крамниця затремтіла так сильно, що Артур та Емілі ледве втрималися на ногах.

— Нам потрібно звідси забиратися! — крикнув Артур.

Вони швидко вибігли назовні.

Щойно вони опинилися на галявині, за їхніми спинами пролунав гучний гуркіт. Емілі різко обернулася.