Глава 46

— Я так розумію, що двері вона замкнула своїм ключем, і ми тепер не зможемо просто так їх відчинити, але залишається ще одне питання відкритим, Артуре!

— Яке саме питання?

— Здається, я зрозуміла, чому крамниця була розчарована лише частково…

Вона дивилася на потаємні двері, за якими щойно сховалася Меггі. І в якийсь момент просто не могла повірити, що це саме вона все це затіяла…

— І чому?

— Тому що одна з відьом була живою, а для того, щоб її повністю звільнити від лихих чарів, потрібно…

— Вилити ще одне зілля на книгарню, і тоді Меггі так само зникне, як моя мама…

— Саме це я й хотіла сказати. Ми весь цей час шукали не там. На превеликий жаль, книга, яку я мала у руках, могла б бути частиною плану Меггі, і весь цей час вона могла нас вести по хибних слідах… У книзі вона частково дозволила говорити правду, а все решту тримала під контролем самостійно…

— Ти справді так вважаєш?

— Звісно…

— Здається, я починаю розуміти, як складається все докупи… Ти тільки подумай, Артуре, вона була хранителькою вже майже сотню років, і весь цей час вона не старіла… Адже за цим явно простежується якась вигода… Головна умова цієї вигоди — збереження повноцінної молодості. Отже, ми зробили помилку, коли почали шукати зілля, нам потрібно повторити той самий урок, що ти почав зі своєю матір’ю…

— Емілі, я тоді був на емоціях і добре не усвідомлював, що роблю. І ти вважаєш, що я хотів, щоб так сталося?

— Ні, звичайно ж, ні…

— Я хотів, щоб моя мама не зникала, але, на превеликий жаль, вона відповіла за свій вчинок…

— Артуре, весь цей час Меггі нас водила за ніс. Ми йшли зовсім не в тому напрямку. Зілля весь цей час було у неї. Тоді чого ж вона чекала? Адже вона давно вже могла б повернути цій крамниці її попередній вигляд.

— А все, напевно, тому, що вони сестри. І те, що вплинуло на одну і вона зникла, не мало жодного впливу на іншу. Частина крамниці, якою володіла Меггі, зберігала до тепер свій попередній вигляд разом із нею. І саме тому їй нікуди було поспішати… Мабуть, вона жадала помсти за те, що ми її привозили і намагалися розчарувати крамницю.  І виходить що книгу, яку я отримала від неї, вона також тримала під своїм контролем, і ми весь цей час ішли неправильним слідом…
Навколо панувала дивна тиша.
Книгарня, яка ще зовсім недавно здавалася їм живою істотою, тепер стояла мовчазною і настороженою. Високі стелажі з книгами здіймалися майже до самої стелі. Деякі книги були розкриті, хоча ніхто їх не торкався. Їхні сторінки повільно перегорталися самі собою, ніби крамниця намагалася щось сказати.
Десь у глибині приміщення тихо цокав старовинний годинник. Тік… Так… Тік… Так…
Його стрілки давно вже не показували правильного часу, але зараз вони раптом почали рухатися.
Емілі підняла голову.
— Артуре, а як щодо твого ключа?
— Якого?
— Того самого, який ти знайшов раніше. Він ще в тебе є?
Артур машинально торкнувся кишені.
— Так.
Він дістав ключ і показав його Емілі.
— Ледь не забув про нього.
Емілі уважно подивилася на нього.
— Коли ми повернулися у часі, він знову повернувся на своє місце..
— Тоді спробуймо увійти туди…
Вона кивнула в бік потаємних дверей.
— Де сховалася Меггі. У кімнату спостережень.
Артур підійшов до дверей і провів пальцями по старому дереву. 
— Ти думаєш, Меггі настільки дурна? — запитав він.
— Не знаю…
— Сама подумай. Якщо це все було частиною її плану, то і макет, у який нас засмоктало, також був справою її рук.
Емілі насупилася.
— Ти думаєш, вона спеціально зробила так, щоб ми опинилися всередині книгарні?
— А хіба зараз це виглядає як випадковість?
Емілі замовкла.
Вона згадала той будинок, макет,  і те, як маленька модель книгарні раптом ожила, затягнувши їх усередину.
Тепер усе це виглядало зовсім інакше.
— Мені лише не зрозуміло одне, — продовжив Артур. — Чому сова раптом вийшла з-під її контролю?
Емілі задумалася.
Перед її очима знову постала та сама сова — загадкова, майже безшумна, але водночас ніби наділена власною волею. Вона з'являлася саме тоді, коли все мало змінитися.
— Цього я поки що й сама не знаю… — тихо відповіла Емілі. — Але обов'язково це з'ясую.
Вона підійшла ближче до дверей.
Раптом одна з книг на найближчій полиці сама собою закрилася.
Глухий звук змусив їх обох здригнутися.
— Ти це чула? — прошепотів Артур.
Емілі кивнула.
— Так.
Вони подивилися на книгу.
На її обкладинці не було назви..
Емілі повільно простягнула руку, але щойно її пальці торкнулися обкладинки, книга різко відсунулася вглиб полиці.
— Вона не хоче, щоб ми її відкривали, — сказала Емілі.
— Або хтось не хоче, щоб ми щось побачили.
У цей момент ключ у руці Артура раптом став гарячим.
Він відсмикнув пальці.
— Артуре?
Ключ засвітився слабким сріблястим світлом.
А потім двері тихо клацнули.
Емілі затамувала подих.
— Вони відчинилися…
Артур подивився на неї.
— Тільки ми не знаємо, хто саме їх відчинив.
Двері повільно прочинилися самі.
За ними простягався вузький темний коридор.
На стінах горіли маленькі лампи, але їхнє світло було настільки слабким, що лише підкреслювало темряву навколо.
А десь далеко попереду почувся тихий жіночий голос.
— Я чекала, коли ви нарешті здогадаєтеся…
Емілі завмерла.
— Меггі…
Голос більше не лунав.
Артур міцніше стиснув ключ.
— Здається, вона сама хоче, щоб ми туди зайшли.
Емілі подивилася в темний коридор.
— А це означає, що там на нас чекає щось набагато гірше, це може бути чергова її пастка.
Вони переглянулися.
І, не сказавши більше ні слова, разом ступили за потаємні двері.
Вони йшли далі.

Спочатку Артур та Емілі намагалися запам’ятовувати дорогу, якою проходили. Перші кілька дверей вони ще легко розрізняли: одна була старою, оббитою темним деревом, інша мала на собі подряпини, а на третій виднівся майже стертий символ.