Глава 44

Вони йшли далі по дорозі, і у них ще жевріла невелика надія на те що все ж таки ще є один шанс звідси вибратися. Артур міцно тримав Емілі за руку, а вона вперто дивилася лише вперед.
Та раптом між деревами щось змінилося.
Спочатку Емілі здалося, що це просто туман. Він почав густішати, клубочитися просто посеред дороги, а крізь нього поступово проступили обриси будівлі.
Емілі різко зупинилася.
— Артуре…
Він теж завмер.
Перед ними, просто посеред лісової дороги, стояла та сама книгарня.
Ще секунду тому її там не було.
Сучасна будівля з темними вікнами, знайомими дверима й вивіскою, яка ледве помітно світилася в місячному сяйві. Вона виглядала так, наче ніколи й не зникала.

— Це неможливо… — прошепотіла Емілі.
Артур нічого не відповів.
Вони повільно наблизилися до будівлі.
І саме тоді зсередини долинув голос.
Тихий, але такий виразний, що його неможливо було сплутати із шелестом дерев.
— Емілі, ти маєш стати наступною хранителькою.
Емілі здригнулася.
— Що?
Голос повторився, цього разу гучніше:
— Ти маєш стати наступною хранителькою крамниці!
Емілі відчула, як по спині пробіг холод.
— Цього не може бути, Меггі колись розповідала їй що крамниця просто так не відпустить її. І зараз було схоже що слова її дійсно збувалися. Але як я стану наступною хранителькою, коли книгарня повернулася до свого старого вигляду?

— Схоже я знаю у чому тут справа, в минулий раз я спалив будинок моєї матері, поки ти чекала на мене на закинутій заправці, і книгарня змінила свій вигляд... Потім ми повернулися у часі, і з того моменту часова петля не відпускає нас...
Емілі зробила крок до дверей, але одразу зупинилася.
— Так! Стоп, голос всередині книгарні говорив що я маю стати наступною хранителькою. А якщо це пастка?
— Після всього, що з нами сталося, я вже не думаю, що тут взагалі може бути щось випадкове.
Вони стояли перед книгарнею, не наважуючись увійти.
Емілі подивилася на темні вікна.
— А що якщо ми знищимо саму книгарню, і раптом чари її зникнуть... — Промовив Артур.
— Щось мені підказує що це погана ідея...
Перед її очима промайнули всі речі, які вони бачили там. Старі книги, пляшечки, макет книгарні, давні записи Діни…
І раптом Емілі зрозуміла одну річ.
— Артуре… Якщо будинок твоєї мами і той макет, мають якийсь особливий вплив на цю крамницю, тоді нам потрібно бути вкрай обережними...
— Якщо ми застрягли у часовій петлі, значить це все якось пов'язано із будинком і цієї книгарнею... А в тебе не викликає подиву те що книгарня сама переміщується куди захоче, за цим явно хтось стоїть, і цей хтось, вже не такий простий як нам здається на перший погляд. І до того ж кому ще могло б бути вигідно, щоб ти стала хранителькою крамниці?

— Не знаю, Артуре! 

А книгарня так і стояла на узбіччі біля дороги, так ніби раніше це було її звичайне місце знаходження.

— Згадай лишень но мою маму, вона першою зачарувала це місце, задля того щоб не старіти, ця крамниця була неначе інструментом у її руках... А тепер но подивися на цю сову... Вона тобі нінащо не натякає?

— Ніби ні, а що із нею не так?

— Емілі хіба не видно, кожен раз коли з'являється яскраве світло, і ми повертаємося у часі назад, вона завжди змахує крилами, так що це її рук справа.. І одного разу мені вже вдалося повернути крамницю назад і саме тоді я повернувся у часі.. А тепер прийшов час знищити цю книгарню, і покінчити із цим всім раз в назавжди, ця вся історія мене дуже насторожує... Та ще й ця сова...

— Артуре, можливо не варто так кардинально все робити?

— Варто, подивимось що із цього вийде, і можливо ця часова петля нас нарешті відпустить..

—Артуре, але ця книгарня може знову стати крамницею!

 —Емілі, навіть якщо і так, мене це більше не хвилює, найбільше мене хвилює лиш те що я хочу щоб ми вибралися звідси.. 

— Артуре, не пали гарячку зараз.. Я розумію ми на емоціях, але спаливши книгарню невідомо що на нас чекає далі... 

— Що це за сова, і чому вона повертає нас у часі? 

В що якщо її хтось підіслав, Артуре?

— Але хто?

— А ти точно так впевнений що твоєї матері більше немає в живих? Можливо вона за всім цим стоїть..

— Я так не думаю, адже я точно бачив як вона розчинилася у повітрі

— Але ми не знаємо цього напевно...

— Артуре, давай ще раз все оглянемо спочатку, і можливо ми тут знайдемо ще якусь підказку у цій книгарні...

— Добре, давай! 

І вони зайшли у книгарню, книги як завжди стояли на своїх полицях, і раптом Емілі потрапив на очі  якийсь старий фотоальбом, вона взяла його в руки і відкрила, і побачила фотографії де дві жінки стоять поряд одна з одною, дуже схожі між собою, Емілі витягнула фото з альбому, щоб подивитися поближче, поки Артур у цей час розглядав книги на полицях, у пошуках чогось надзвичайного, Емілі перевернула фото на інший бік, і побачила підпис "Діна та Меггі", "1880 рік", вони стояли біля старої крамниці.

— Артуре, іди сюди! Глянь но що я знайшла! Це Меггі та твоя мама у молодих роках!

— Цього не може бути! Виходить вони були знайомі?