Глава 43

— Чому ти мені не сказав цього раніше?
— Я думав що ти мені не повіриш!
І ще тому що не хотів тебе засмучувати, зараз найголовніше це вибратись звідси... Далі вона нас попросить зрозуміти свій сенс життя, в минулий раз ми вибрали одне одного сенсом свого життя, давай спробуємо зробити це ще раз..
— Давай!

Вони одночасно промовила: "Ми обираємо сенсом свого життя одне одного". Та в наступну мить нічого не відбулося, вони все ще були там, і були і ті самі невидимі стіни. 

— Аж просто не віриться що ми потрапили сюди ще раз.

— Зачекай Артуре, згадай но як у минулий раз ми повернулися назад у часі?

— Я пам'ятаю що ми призналися одне одному у коханні!

— А зараз визначення нашого сенсу виглядало якось не щтг, без емоцій. Але ти кажеш в минулий раз це спрацювало?

— Так, але потім ми говорили про те що істинний сенс життя, насправді може бути ще у чомусь...

— Давай зараз зосередимося лише на тому, як нам повернутися у часі назад у авто, яке не заводилось.. Можливо вийде все і цього разу!

— Мабуть нам потрібна щирість у наших словах!

— Емілі я кохаю тебе! 

Артур кілька секунд просто дивився на Емілі, ніби намагався запам'ятати цей момент. Потім нахилився до неї й ніжно поцілував.
І в ту ж мить усе навколо знову змінилося.
Їх осяяло яскраве світло. Десь зовсім поруч почувся помах крил — сова знову замахала ними, здіймаючи навколо них потік магії.
Емілі навіть не встигла нічого сказати, в саме світло стало ще яскравішим, і вони обоє втратили свідомість, Артур знову опритомнів першим.
Він різко розплющив очі й кілька секунд не розумів, де знаходиться, знову автомобіль, і знову та сама дорога, знову Емілі поруч, яка мирно спала на пасажирському сидінні.
Він подивився на неї й одразу зрозумів найгірше.
Вона знову нічого не пам'ятала.
Але цього разу він вирішив не чекати, він вийшов із машини й озирнувся. Його погляд зупинився на дорозі. А якщо справа не в автомобілі?
Він згадав усе, що відбувалося раніше. Машина завжди зупинялася приблизно в одному й тому самому місці. Двигун не хотів запускатися саме тут.
— Отже, причина може бути в цьому місці…
Артур відчинив двері автомобіля, переконався, що ручник відпущений, і почав щосили штовхати машину назад.
— Давай… Давай же!
Автомобіль спочатку навіть не ворухнувся.
Артур уперся ногами в асфальт і натиснув сильніше, і нарешті машина повільно рушила.
Йому допомагало те, що дорога йшла під невеликим нахилом, ще метр...
Артур продовжував штовхати, доки автомобіль не набрав достатньої швидкості, і тоді він відпустив його, і машина покотилася назад сама, Артур розвернувся й побіг за автомобілем. Машина котилася дедалі швидше, в він біг щосили, намагаючись наздогнати її, і до автомобіля залишалося вже зовсім небагато, лише кілька кроків. Артур майже схопився за дверцята, коли раптом автомобіль зник.
Просто розчинився в нього перед очима.
— Що?!
Яскраве світло миттєво вдарило в очі, Артур навіть не встиг зробити крок назад, і світ навколо закрутився, він знову втратив свідомість.
Коли він знову розплющив очі, він вже сидів у автомобілі, на тому самому місці, в поруч знову була Емілі. Артур повільно повернув голову до вікна. Історія знову повторилася, він зрозумів, як тільки він почав змінювати обставини справи, вони поверталися у часі назад до того самого місця, нарешті до нього дійшло, книгарня хотіла щоб він спалив будинок Діни, і тоді б вона повністю взяла контроль над цим місцем і над ним із Емілі. Але єдиним його порятунком була сова яка повертала його до того моменту коли ще жодних дій не було зроблено, щоб її відновити.. Нарешті він зрозумів що вся справа в Емілі і у крамниці, крамниця не хотіла відпускати її. Вона навіть маніпулювала ними, а Емілі наївно завжди раз за разом приймала одне й те саме рішення. Значить справа не у його рішенні, йому потрібно було відмовити Емілі від цієї затії із відновленням книгарні, і тоді можливо вони нарешті виберуться звідси, остання надія була лише на це.. Він мав розповісти їй всю правду, про повернення у часі...

 Артур довго мовчав, ніби збирався з думками. Вони сиділи у автомобілі, який знову відмовлявся заводитися, а навколо панувала дивна, майже неприродна тиша. І коли Емілі прийшла до себе, Артур нарешті промовив:
— Емілі… Я маю тобі дещо сказати.
Вона повернулася до нього.
— Що?
Артур важко видихнув.
— Ми вже тут були.
Емілі насупилася.
— Що ти маєш на увазі?
— Не просто були. Ми вже тричі поверталися сюди. До цього самого автомобіля. До цього самого місця.
Емілі кілька секунд дивилася на нього, не розуміючи.
— Тричі?
— Так. Спочатку я думав, що це випадковість. Потім — що ми просто ходимо колами. Але це неможливо. Кожного разу все відбувається майже однаково. Спочатку ми знаходимо будинок моєї мами, потім макет нас затягує у себе, потім як тільки емоції накладаються, яскраве світло нас охоплює, і ми починаємо все спочатку і знову опиняємося тут. Я вже пробував повернути авто назад, але ми знову повернулись у часі до цього моменту і того самого місця...
Емілі повільно озирнулася на дорогу.
— Але я цього не пам'ятаю. 
— Зате все пам'ятаю я...  Ми потрапили в западню.
Емілі відчула, як усередині все похололо.
— Хто нас тут тримає?
— Я думаю, що це пов'язано з крамницею.
Емілі здивовано подивилася на нього.
— З крамницею?
— Ти сама помітила, що все почалося після того, як ми опинилися там. А тепер подумай… — він говорив тихіше. — Ти з нею пов'язана. Я не знаю як, але між тобою і крамницею є якась невидима сила. Наче вона відчуває тебе. Наче не хоче тебе відпускати.
Емілі опустила очі.
Ця думка лякала її більше, ніж сама часова петля.
Вона й сама відчувала щось дивне. Щоразу, коли згадувала крамницю, десь глибоко всередині виникало знайоме відчуття — наче невидима нитка досі з'єднувала її з тим місцем.
Але чому?
Цього вона поки ще не знала.
— То що нам робити? — тихо запитала вона.
Артур поглянув на автомобіль.
— Повертатися.
— Назад?
— Так. Ми не можемо знову їхати вперед, якщо щоразу опиняємося в одному місці. Можливо, нам потрібно змінити напрямок. Піти туди, звідки прийшли. І все залежить саме від твого рішення.. 
Емілі ще раз подивилася на машину.
Артур спробував завести двигун востаннє. Автомобіль лише коротко загуркотів і знову стих.
— Схоже, він нікуди не поїде, — сказав він.