Глава 42

Пройшовши ще декілька сотень метрів, вони втомилися й нарешті сіли перепочити. І тут Артур промовив:
— Емілі, я хотів тобі дещо сказати. На випадок, якщо раптом щось зі мною трапиться, знай, що я кохаю тебе.
— Артуре, все буде з тобою добре, і ми обов'язково виберемося звідси...
— Але я хочу, щоб ти це знала...
— Артуре, я теж тебе кохаю...
Раптом вони побачили яскраве світло, наче фари від автомобіля світили їм прямо в очі. Світло ставало дедалі яскравішим, і в ту ж мить вони обидвоє втратили свідомість.
А прокинулися вони знову у тому ж самому авто, яке не заводилося. І, схоже, Артур усе пам'ятав, що сталося із ними напередодні.
Він зрозумів, що вони повернулися у часі назад, до того моменту, коли автомобіль заглох, а книгарні не було на місці. І він пам'ятав, як вони подалися на її пошуки, також пам'ятав і те, що він спалив будинок Діни, своєї матері, і те, що він був знову у тій самій крамниці...
Схоже, доля давала йому ще один шанс.
Він повернувся на день раніше й усе пам'ятав. На відміну від Емілі, схоже, прохід у порталі мав значення. Та перед тим, як втратити свідомість, він побачив поблизу ту саму сову, яка вказувала йому шлях до крамниці.
Він усе згадав, що було напередодні, а Емілі нічого не пам'ятала...
У нього з'явився шанс усе змінити.
І він скористався ним.

— Емілі, ми більше не підемо на пошуки книгарні, це може бути небезпечно... 

— Але чому? 

— Повір, я знаю що я кажу... Нехай все залишиться так як є... Нам не обов'язково її відновлювати...

— Артуре, я все розумію, але я так не можу все просто залишити в повернутися додому, я потрібна їй. І я хочу її відновити..

— Емілі, им просто навігне розумієш яка це погана затія.. І наскільки все це може бути серйозно...

— Артур, ти звісно як хочеш, але я мушу її відновити... І нам потрібно знайти те зілля, де б воно не було.

— О ні, Емілі ти далі за своє.. У нас все ще є шанс повернутися назад, будь ласка послухай мене!

— Ні Артуре, я не можу просто так все залишити.. Книгарня потрібна мені, в пам'ять про Меггі.. 

— Добре, ти як хочеш, в я залишаюсь тут... У нас є шанс просто піти пішки дорогою назад і забути все немов страшний сон... Машина не заводиться, хіба це для тебе не дивно? 

— Нічого дивного, вона просто зламалась...

— В тебе не дивує те, що вона просто зламалась на тому самому місці де була колись книгарня...

— Ні, не дивує, це просто збіг обставин!

— Це не просто збіг обставин, це пастка!

— Артуре, я більше не буду із тобою сперечатися, або ти йдеш зі мною, або я йду сама! Вибирай! 

— В тебе не перепреш! Ходімо вже, я не можу тебе залишити саму у цій глушині.. Зачекай тільки замкну авто! 

Артур ще раз оглянув всю територію, озирнувся навкруги і тільки переконавшись що все спокійно, він пішов із Емілі тією самою дорогою що і в минулий раз вчора, але тепер він вже точно знав чого саме не варто робити, знав і про те що та книгарня може входити їх по кругу, тож тепер він був значно обачніший у цьому плані... Він був радий що в нього тепер з'явився ще один шанс все змінити. Він мав деякі здогадки що за поверненням у часі міг хтось стояти, і скоріш за все, це та сама сова.. Та зараз його найбільше хвилювало інше, якби їм знову не потрапити у якусь халепу. Тож він значною мірою затримував темп ходьби. 

— Артуре, ходи швидше! Ми так і до ранку не знайдемо будинок твоєї матері. 

— Я йду, просто трохи втомився, вчора було багато роботи вдома.

Одну милю вони йшли майже три години, адже він добре пам'ятав як макет книгарні напередодні у будинку Діни втягнув їх у себе, і те що він спалив той будинок, і попав в якусь западею із якої вони ледве вибрались, якби не те світло, вони і далі б втікали від зачарованої крамниці яка ще вчора прагнула зробити Емілі своєю хранителькою. Хоч сама Емілі й не пам'ятала минулих подій, для неї це був звичайний день пошуку відповідей та зілля, Артур вже добре розумів що цього разу він просто не дозволить Емілі взагалі знайти той злощасний будинок і навмисно заведе її у зовсім інше місце, де просто нічого не буде, в якась пуста галявина... Адже він більше не міг так ризикувати, адже на кожну було їхнє життя. І він точно не хотів би переживати цей день спочатку..

Емілі пройшла ще частину дороги й нарешті побачила стежку, якою давно ніхто не ходив. Вона промовила:
— Дивись, Артуре, схоже, стежка була тут раніше, але тепер вона заросла травою. І, можливо, саме вона веде до будинку твоєї мами.
Артур добре знав цю дорогу.
— Так, це саме вона, — але цього разу він відповів: — Ні, Емілі, це не та сама стежка. Вона має бути далі. За кілька миль звідси є закинута заправка, і, схоже, там я бачив стежку поблизу неї, коли повертався до будинку, коли приходив у гості до мами.

Нарешті, через кілька сотень метрів, уже була та сама закинута заправка. Він оглянув територію.
— Дивись, Емілі, ось це та сама стежка. Можемо піти саме нею.
Вони вже не йшли цього разу до заправки, а пішли тією стежкою, яка вела невідомо куди.
Та яким же було здивування Артура, коли він знову побачив той самий будинок своєї матері, на новому місці. Ці події, які сталися днем напередодні, здавалося, вже неможливо було оминути.
Та найбільше він боявся не самого будинку, а макету книгарні, у яку минулого разу вони потрапили...
Він більше не хотів закритих невидимих стін, та тим більше книгарні, яка тримала все під своїм контролем...
Він мусив запобігти цим подіям але здавалося що вже було пізно, Емілі вже увійшла у середину, і стояла недалеко від кімнати у якій був макет цієї самої книгарні.
Артур промовив:

—Емілі не підходь до неї, цей макет може засмоктати тебе всередину, повір мені я знаю що я кажу..
— Артуре, звідки ти це взяв?

 І вона мимоволі зробила пару кроків уперед.. І книгарня у цей момент вже почала затягувати її,  Артур підбіг і вхопив її за руку і вже тягнув до себе але вже все було марно.
Гевидима сила з неймовірною швидкістю потягнула їх уперед. Артур міцно тримав Емілі за руку, намагаючись утримати її, але їхні ноги відірвалися від підлоги. Навколо все закрутилося, стіни будинку почали розпливатися, а кімнату огорнув яскравий білий спалах.
Артур відчув знайоме запаморочення.
Він уже знав, що зараз станеться.
— Емілі, не відпускай мене! — встиг крикнути він.
Та наступної миті їх накрила темрява.
Здавалося, вони падали кудись крізь порожнечу. Навколо не було ні стін, ні підлоги, ні стелі. Лише холодний вітер, який пронизував тіло, і дивний шелест, ніби тисячі сторінок перегорталися просто навколо них.
Артур усе ще тримав Емілі за руку.
— Я тут! — почув він її голос крізь шум.
— Тримайся!
Раптом усе припинилося.
Вони важко впали на дерев'яну підлогу.
Артур підняв голову й одразу зрозумів, де вони опинилися.
Перед ними простягався той самий довгий коридор книгарні. Високі полиці здіймалися до самої стелі, а на них стояли сотні книг. 
Емілі повільно підвелася.
— Ми знову тут...
Артур мовчки дивився навколо.
Він пам'ятав це місце. Пам'ятав кожен поворот, кожні двері й навіть те, де минулого разу з'явилася невидима стіна.
— Так, — тихо відповів він. — Ми знову в книгарні.
Емілі подивилася на нього.
— Але звідки ти знав, що це станеться?
Артур на мить опустив очі.
Він не хотів її лякати, але тепер приховувати правду вже не мав сенсу.
— Бо я вже був тут.
— Що ти маєш на увазі?
— Я пам'ятаю все, Емілі. Усе, що сталося вчора. Будинок моєї матері, книгарню, макет... Я пам'ятаю, як ми опинилися тут і як намагалися вибратися.
Емілі застигла.
— Але я нічого цього не пам'ятаю.
— Я знаю.
Раптом десь у глибині книгарні пролунав тихий звук.
Наче хтось перегорнув сторінку.
Артур повільно повернув голову. Сторінки книги зашелестіли, хоча в коридорі не було жодного подиху вітру. Одна книга впала просто перед ними. Артур подивився на її обкладинку й відчув, як у нього холоне кров. Це була та сама книга, яку вони бачили минулого разу. Книга загублених спогадів. Її сторінки почали перегортатися самі собою, зупинившись на знайомому місці. На сторінці з'явилося зображення будинку Діни.
Артур зробив крок назад.
— Ні...
Емілі підійшла ближче.
— Що там?
Артур не встиг відповісти.
Зображення на сторінці раптом змінилося, і тепер там були вони. Вони стояли перед макетом книгарні саме в той момент, коли невидима сила затягувала їх усередину.
Емілі зблідла.
— Артуре... вона показує нас.
— Я знаю.
Він дивився на сторінку й розумів найстрашніше: події, які він намагався змінити, все одно відбувалися. Наче хтось або щось змушувало їх знову пройти той самий шлях. Але цього разу Артур був готовий. Він знав, що станеться далі.
І якщо книгарня знову спробує керувати ними, він не дозволить їй повторити минуле.