Глава 41

Артур ішов за совою, яка летіла не надто швидко, тож він без особливих труднощів встигав за нею. Вона перелітала з гілки на гілку, іноді зникала за кронами дерев, а потім знову з'являлася попереду, ніби навмисно показувала йому дорогу.
Він пройшов уже близько п'ятисот метрів углиб лісу. Чим далі він ішов, тим густішими ставали дерева. Стежки давно вже не було видно, але сова впевнено летіла вперед, наче знала це місце краще за нього. І раптом дерева розступилися.
Перед Артуром відкрилася невелика лісова галявина. Він зупинився.
Його здивуванню не було меж. Він був шокований.. Він не знав чи це галюцинації, чи все відбувалося по-справжньому, хоча від прожитих останніх подій його вже нічого не дивувало...
Посеред галявини знову стояла вона.
Та сама крамниця, якої він так відчайдушно намагався позбутися...
Стара, загадкова, ніби час тут знову повернувся назад. На фасаді висіла та сама вивіска:
«Крамниця загублених речей».
Артур кілька секунд просто дивився на неї, не в змозі повірити власним очам.
— Не може бути…
Адже тепер перед ним знову стояла стара крамниця, ніби нікуди й не зникала.
Артур мимоволі гірко усміхнувся.
— Крамниця загублених речей…
Він подивився на будівлю.
— Скоріше "Крамниця загублених людей".
Адже вони з Емілі ніяк не могли вибратися з цієї пастки, яку, схоже, сама крамниця створила навколо них, в сова тим часом підлетіла до старого дерева, що стояло біля самої крамниці, й сіла на знайому гілку.
Артур одразу впізнав це місце. Саме тут вона часто сиділа раніше. Сова повернула голову й подивилася на нього, ніби виконала те, заради чого привела його сюди. Артур перевів погляд на двері. Йому раптом стало трохи моторошно.
Він уже знав, що ця крамниця могла робити з людьми. Але тепер йому потрібно було зайти всередину.
Він обережно поклав руку на дверну ручку.
На мить завмер.
— Тільки б цього разу двері не зачинилися…
Артур повільно відчинив їх, і двері тихо рипнули,в за ними була напівтемна крамниця, він зробив крок усередину, і потім ще один.
І лише тоді обернувся, перевіряючи, чи двері все ще залишаються відчиненими, і на цей раз вони були відчинені, і лише тоді Артур полегшено видихнув. Але десь далеко в глибині крамниці раптом почувся тихий шелест сторінок.
Наче хтось уже знав, що він повернувся.

Увійшовши всередину він помітив що все було так само як і раніше, ніби нічого й не ставалося, від книгарні і сліду не було, він ходив по коридорі і оглядав кімнати, ті самі кімнати, те саме дзеркало, той самий пісочний годинник.... Він знову відчув себе у пастці, тому що скільки б він не намагався знищити її вона знову поверталася на своє місце, і тепер єдиним шансом було або розчарувати це місце або втікати якомога далі, але зілля тепер у нього не було і останній шанс на її розчарування ніби канув у воду разом із спаленим будинком його матері..

Він роздивлявся все навколо і дивився у те саме дзеркало, через яке був раніше портал. Раптом біля нього на тумбочці він побачив записку:

«Приведи сюди Емілі, вона має стати наступною хранителькою. Якщо не приведеш, у вас будуть проблеми...»

І тоді він побачив у тому дзеркалі Емілі, яка так само спала у кріслі на старій заправці й чекала на нього. Тоді дзеркало вкрилося сріблястою поверхнею, і портал знову був відкритий.

І тоді він зрозумів: те, що він спалив будинок разом із макетом, не знищило чари, а лише повернуло їх назад.

Пройшовши через портал, він опинився нарешті у тій самій закинутій заправці й почав будити Емілі.

— Емілі, прокидайся!

Вона прокинулася.

— Артуре, тебе так довго не було, що я задрімала. Де ти був?..

— Це зараз не так важливо. Нам потрібно вибиратися звідси. Стара крамниця знову на своєму місці, і вона хоче, щоб ти стала її хранителькою... Нам потрібно тікати звідси якомога швидше. Вона не відпустить тебе просто так.

— Почекай, а як ти це знаєш?

— Я бачив її на власні очі.

— А тепер забираймося звідси. Нам потрібно тікати, і буде добре, якщо ми виберемося звідси...

Вони миттю вийшли із заправки й пішли поспіхом прямо по дорозі, все ще маючи надію, що зустрінуть якийсь автомобіль, який буде проїжджати цим самим шляхом. Емілі йшла поруч з Артуром, час від часу озираючись назад. Їй здавалося, що навіть темний ліс позаду ніби стежить за ними. Дерева стояли нерухомо, але від цього ставало ще моторошніше.
— Швидше! — промовив Артур. — Не зупиняйся!
— Я майже біжу! — важко видихнула Емілі.
Вони пройшли ще кілька сотень метрів, але дорога залишалася порожньою, і жодного автомобіля, жодного звуку двигуна.
Лише вітер час від часу здіймав пил із узбіччя та ворушив траву.
— Невже тут взагалі ніхто не їздить? — запитала Емілі.
— Не знаю. Але мусимо йти далі.
Вони не зупинялися.
Артур час від часу поглядав назад, ніби очікував побачити за деревами щось страшне. Але там нічого не було. Та раптом Емілі помітила попереду щось темне.
— Артуре!
Він одразу подивився вперед.
Десь далеко на дорозі з'явилася маленька пляма світла.
— Це машина?
Вони обидва прискорили крок.
Світло ставало дедалі яскравішим.
— Так! — вигукнув Артур. — Машина!
Він підняв руку й почав махати водієві.
Емілі теж стала посеред узбіччя, намагаючись привернути увагу.
Автомобіль наближався. Вони стояли по краю дороги і почали розмахувати руками щоб автомобіль зупинився, та він поїхав далі...
— От халепа, авто не зупинилось... Але Емілі це хороший знак, значить у нас є надія вибратись звідси... 

Але тепер дорога знову була порожньою, Артур повільно опустив руку. Емілі подивилася назад.
Дорога знову була пуста...
— Так, Артуре, ти, мабуть, правий. У нас є остання надія, що хтось проїжджатиме цією дорогою і, можливо, підбере нас. Тільки нам не можна відходити від дороги. Якщо залишимося тут, можемо пропустити машину.
Вони рушили далі, тримаючись узбіччя. Навколо панувала дивна тиша. Лише вітер час від часу ворушив траву, а попереду тягнулася нескінченна дорога. Раптом Емілі зупинилася.
Їй здалося, ніби десь позаду хтось тихо покликав її.
— Емілі...
Вона насторожено озирнулася.
— Артуре, ти це чув?
Артур також зупинився й прислухався.
— Так це все штучки цієї крамниці..
Емілі ще кілька секунд вдивлялася в дорогу позаду них.
— Мені точно здалося, що хтось покликав мене.
— Вона намагається змусити нас повернутися.
Він замовк, а потім подивився на Емілі.
— Емілі, я маю тобі ще дещо розказати...
— Що саме? Я слухаю.
Артур на мить опустив погляд. Він хотів сказати правду. Хотів зізнатися, що саме він спалив будинок, що через його вчинок крамниця знову повернулася на своє місце...
Але він не зміг.
— Схоже, ми тут застрягли, — нарешті сказав він.
Емілі здивовано подивилася на нього.
— Так, я це вже зрозуміла.
Вона зробила кілька кроків уперед, але раптом знову почула той самий голос.
— Емілі...
Цього разу він був значно ближче.
Дівчина завмерла.
— Схоже... крамниця кличе мене.
Артур різко похитав головою.
— Не озирайся.
— Але...
— Не озирайся, Емілі. Що б ти не почула — просто йди прямо.
Вона стиснула губи й зробила крок уперед, і потім ще один, і все, стало знову тихо...