Глава 40

Пройшло ще дві години їхньої ходьби, і нарешті перед ними почала виднітися якась будівля.
Підійшовши поближче, вони зрозуміли, що це була стара покинута заправка. У ній мало що залишилося від того вигляду, який був раніше, але, підійшовши поближче, вони зрозуміли, що двері були відчинені.
— Мабуть, якісь мародери вже побували тут раніше, — промовив Артур.
Оглянувши полиці, вони знайшли воду і деякі консерви.
— Слава Богу, не прострочені, — сказала Емілі.
Відпочивши й перекусивши, а ще взявши запаси води та їжі із собою, вони вже збиралися вирушати далі, як раптом Артуру в голову прийшла ідея.

Він промовив:

— Емілі відпочинь ще трішки, а я піду сам і огляну територію, ти нікуди не йди, а якщо я щось помічу дивне, я одразу ж тобі про це повідомлю! Я хочу пройтися та оглянути охресності, можливо ми знайдемо дорогу до того самого будинку... І через кілька годин я вже буду на місці, не бійся ти тут будеш у безпеці, адже поки ми йшли сюди, у цій глушині не над'їхало ще жодного автомобіля....

— Добре Артур, я буду чекати тебе тут, тільки не затримуйся допізна...

— Ок, не хвилюйся за мене, все буде добре...

Він захопив із собою бензин, який був в одній із каністр, і пішов, сказавши Емілі, що далеко не відходитиме, а пальне йому потрібне для того, щоб залити його в авто.
Він ішов уздовж дороги, поки Емілі, вже дивлячись у побите вікно старої заправки, не втратила його з виду. І нарешті, коли він зник із поля її зору, вона сіла у крісло й дивилася, чи часом телефон не потягне мережі, але все було марно. А поки Емілі чекала на Артура, у його голові вже дозрів шалений план.
Адже він пам'ятав цю заправку ще із тих часів, коли повертався у Зачаровану крамницю до своєї мами: їхавши на своєму авто, а потім входивши через портал у дзеркало біля самої стежки, яка вела до її будинку. Він знав, що десь неподалік є ще одна дорога, яка веде до будинку.
І тепер він не збирався гаяти ні секунди.
У його голові дозрів шалений план, і він таки збирався його втілити у життя…

Лісова галявина поступово залишалася позаду. Артур ішов вузькою стежкою, яка майже губилася серед високої трави, кущів і густого молодого підліску. Навколо стояли дерева, їхні верхівки перепліталися між собою, пропускаючи дедалі менше світла. Каністра в його руці ставала важчою з кожним кроком. Усередині хлюпало пальне, і цей глухий звук луною розносився в тиші лісу. Чим далі він ішов, тим темнішою ставала галявина. Сонячне світло майже не проникало крізь густі крони дерев. Лише вузькі смуги денного світла падали на землю, освітлюючи стежку перед ним, Артур ішов мовчки, адже він уже знав, що зробить. Нарешті між деревами почали виднітися обриси старого будинку.
Він зупинився на кілька секунд і подивився на нього. Старі стіни, вибиті двері, темні вікна — усе це місце вже давно викликало в ньому лише роздратування.
Артур поставив каністру на землю.
Він облив будинок навколо пальним, ніби остаточно вирішив позбутися всього, що було пов'язане з цим місцем. Йому вже набридло, що ця крамниця водила їх за ніс.
Набридло, що вона могла щось вирішувати за них, набридло бути у її пастці, набридло, що Емілі так марила тим, щоб повернути її на її місце, він дістав сірник. На мить затримав погляд на старому будинку. А потім запалив його й кинув на бензин.
Полум'я спалахнуло майже миттєво.
Вогонь побіг уздовж стін, охоплюючи будівлю з усіх боків. Полум'я швидко піднімалося вгору, у вікнах з'явилися яскраві відблиски, а густий дим почав здійматися над деревами.
Йому здавалося, що разом із вогнем у цю саму секунду почали зникати й чари. Артур ще раз озирнувся на будівлю, охоплену полум'ям.
Йому не було її анітрохи шкода.
Він розвернувся й пішов тією самою дорогою назад — до дороги, якою прийшов. Він очікував що попереду на нього чекала заправка.
А там — Емілі, яка навіть не здогадувалася, що саме він щойно зробив.

Та, здавалося, доля цього разу вирішила зіграти з ним злий жарт. Артур ішов тією самою стежкою, якою прийшов, упевнено крокуючи вперед і думаючи, що зовсім скоро побачить стару заправку. Спочатку він навіть не звертав уваги на те, скільки часу минуло, минула година, і потім ще одна а заправки все не було видно. У минулий раз він всього за одну годину дійшов до будинку, в тут ніби дорога поверталась на одне й те саме місце, йому здавалося що він йшов по кругу, і вперше за цей час він зрозумів що марно спалив будинок Діни разом із макетом, тому що тепер він і сам потрапив у ще більшу пастку і не знав як тепер із неї вибратися, скільки б він не проходив миль, дорога поверталася на ті самі краєвиди, ті самі дерева ті самі кущі, в стару заправку наче й вітром здуло.. Він мав би здогадатися ще в перший раз, їм з Емілі потрібно було триматися разом, він вважав що якщо спалить будинок разом із макетом крамниці чари її зникнуть, в тепер вже був не такої категоричної думки, він прийняв рішення як тільки вони виберуться звідси, він більше ніколи з Емілі сюди не подасться, але спочатку потрібно було вибратися, і зараз це було найголовніше питання...
Артур знову зупинився посеред дороги й озирнувся, в навколо знову стояв той самий ліс, дерева, кущі, висока трава й вузька дорога, яка здавалася нескінченною.
— Не може бути…
Він дістав телефон і подивився на нього, а мережі не було, і тоді Артур спробував визначити напрямок, але телефон не міг знайти місцезнаходження, і він пішов далі, ще кілька сотень метрів. Потім повернув назад, вирішивши, що, можливо, десь пропустив поворот.
Та дорога знову привела його до того самого місця. Артур почав нервувати.
— Та що відбувається?
Він точно пам'ятав цю дорогу.
Пам'ятав, як ішов нею до будинку.
Пам'ятав, де знаходилася заправка.
Пам'ятав навіть побите вікно, крізь яке Емілі зараз, напевно, дивиться на дорогу, очікуючи його повернення. Але тепер заправки не було, на і старої будівлі, ні дороги до неї, ні сліду від того місця. Артур раптом відчув холод усередині.
Він згадав будинок Діни.
Згадав макет. Той самий макет книгарні, завдяки якому вони вже стільки разів потрапляли з одного місця в інше.
— Я його знищив…
Він повільно опустив голову.
Разом із будинком згорів і макет.
А якщо саме він був останнім зв'язком із книгарнею? Артур різко підняв погляд.
— Емілі…
Вона залишилася біля заправки. Чекала на нього.
А він тепер навіть не знав, де знаходиться.
Він знову рушив уперед, цього разу швидше.
Але скільки б не йшов, знайомої будівлі не з'являлося. Здавалося, що сама дорога змінилася. Там, де раніше був поворот, тепер стояли густі кущі. Там, де він пам'ятав відкриту галявину, росли дерева. А стежка, якою він прийшов до будинку, поступово зникала під травою. Наче ліс навмисно стирав усі сліди. У відчаї він почав молитися до Бога і просити допомогти знайти йому вихід звідси..
Тим часом Емілі все ще сиділа на старій заправці.
Вона вже кілька разів визирала у розбите вікно, і Артура все не було. Спочатку вона намагалася переконати себе, що він просто затримався.
Потім почала хвилюватися.
Вона подивилася на годинник.
— Де ж ти?..
Емілі вийшла надвір і вдивилася в порожню дорогу. Навколо було тихо, жодного автомобіля.
Жодного людського голосу. І раптом десь далеко в лісі почувся дивний шум, ніби тріснула гілка, і потім ще одна. Вона повільно подивилася в бік дерев. Між ними щось промайнуло.
— Артур?
Відповіді не було. Лише шелест листя.
А потім над деревами на мить з'явилася сова.
Вона зробила коло в повітрі й полетіла вглиб лісу.
Емілі дивилася їй услід, і в грудях у неї з'явилося дивне передчуття. Наче сова не просто так показалася їй. Наче вона намагалася кудись її привести. А десь далеко, серед лісу, Артур раптом почув знайомий звук, тихе ухання.
Він підняв голову.
На гілці сиділа та сама сова.
Та сама, яку Емілі відпустила напередодні. Артур зробив крок до неї. Сова повернула голову, подивилася просто йому в очі, а потім злетіла й полетіла вбік. Артур пішов за нею.
Бо тепер це була його єдина підказка.