Глава 39

Емілі обережно дістала флакон із вирізу в книзі й піднесла його ближче до світла. Рідина всередині була фіолетового кольору, лише на самому дні виднілося кілька дрібних блискучих частинок.
Вона повернула флакон у руках, уважно розглядаючи його з усіх боків.
— Артуре…
— Що?
— Тут щось не так.
Він підійшов ближче.
— Що саме?
Емілі показала йому маленький флакон.
— На ньому має бути напис.
— Який?
— Open.
Артур нахилився, намагаючись розгледіти етикетку.
Але напису справді не було.
— Дивно…
— У книзі була відповідь, що саме фіолетовий флакон із надписом має допомогти нам усе виправити. Але чому тоді на ньому немає слова open?
Артур забрав флакон і уважно оглянув його.
— Можливо, напис стерся?
— Ні, ти краще подивися на етикетку. Вона ціла.
Емілі відчула, як усередині наростає тривога.
— А що, якщо це взагалі не той флакон?
Артур подивився на неї.
— Ти думаєш, моя мама могла його підкинути?
— Можливо.
Емілі озирнулася на кімнату.
— А що, якщо вона передбачила, що ми знайдемо його? Може, хотіла, щоб ми подумали, ніби це саме те зілля, яке нам потрібне.
— Але мами вже немає.
— Її немає, але її чари могли залишитися. Або вона могла підготувати все заздалегідь.
Емілі забрала флакон назад.
— Подумай сам, адже якщо ми зараз виллємо це зілля на макет, а воно виявиться не тим, що потрібно, ми можемо знову все повернути на свої місця.
Артур насупився.
— Ти маєш на увазі стару крамницю?
— Так, і всі ті чари.
Вона міцніше стиснула флакон.
— Артуре, ми більше не можемо так ризикувати, очевидно що на цьому флаконі немає жодного напису. А вказівка книги була чіткою, і нам потрібно знайти саме те, що в ній було зазначено.
Артур кивнув.
— Добре.
Він поставив флакон назад у виріз книги.
— Не чіпаємо його.
— Так краще не чіпаємо.
Вони знову почали шукати.
Але тепер Емілі вже не поспішала. Вона розуміла, що ще одна помилка може мати наслідки, яких вони навіть не здатні передбачити.
За вікнами тим часом остаточно настали сутінки. Над містом темніло небо, і остання смуга світла зникла за дахом, а старий будинок Діни занурився в напівтемряву.
Усередині стало моторошно тихо.
Кожен шерех здавався надто гучним.
Емілі пройшла до іншої шафи й почала перебирати старі коробки, але раптом зупинилася. Їй стало не по собі, адже цей будинок знову почав нагадувати їй про все, що тут сталося, і про те, як вона намагалася втримати Емілі.
Дівчина мимоволі озирнулася на темний коридор.
— Артуре…
Він одразу помітив її тривогу.
Підійшов ближче й узяв її за руку.
— Не бійся.
Емілі подивилася на нього.
— Тут більше немає моєї мами, — тихо промовив Артур. — І вона більше не нашкодить тобі.
Він трохи стиснув її долоню.
— І пам'ятай, я не дозволю нікому скривдити тебе.
Емілі нічого не відповіла, лише міцніше стиснула його руку.
За вікном остаточно запанувала ніч.

— Вже темно, і, можливо, нам варто повернутися додому. Ми не можемо залишатися тут всю ніч. Давай включимо ліхтарик у телефоні і підемо до авто, а завтра зранку спочатку поснідаємо, а вже потім продовжимо пошуки.
— Ти, мабуть, правий, Артур. Так, давай краще завтра… Ми не можемо залишатися тут цілу ніч.
І вони взяли ліхтарі в телефонах, увімкнувши їх, пішли стежкою до дороги.
На одному із дерев щось зашелестіло між гіллям. Емілі мимоволі посвітила туди, але силует вже полетів. Це було щось схоже на ту саму сову, з якою напередодні вона прощалася на балконі у себе вдома.
Схоже, що вона повернулася сюди.
Емілі було трохи не по собі, та нарешті вони дійшли до дороги, повернулися й сіли в авто.
Та раптом Артур почав його заводити, а воно не заводилося. Він спробував знову, але нічого не виходило... І втретє також не заводилось...
Тоді він почав перевіряти мобільний зв'язок, та телефон не тягнув мережі.
Емілі перевірила свій телефон, і він теж був без зв'язку.
— Ну все, ми тут застрягли, — промовив Артур.
— І що нам тепер робити? — промовила Емілі.
— Тепер прийдеться ночувати в машині, іншого виходу немає. Схоже на те, що це місце нас не відпускає… Йти в таку ніч не варто, адже, не знаючи добре цієї місцевості, ми можемо заблукати.
— Так, ти правий. В машині нам буде безпечніше.

Так вони й заснули в автомобілі.
Ніч минула неспокійно. Десь далеко шуміла дорога, час від часу вітер ворушив гілки дерев, а потім усе стихало, залишаючи їх у майже цілковитій тиші.
Вранці першою прокинулася Емілі.
Вона кілька секунд просто дивилася у вікно, ще не до кінця розуміючи, де знаходиться. Потім сон остаточно зник з її очей.
— Артуре…
Він поворухнувся на сидінні.
— Що сталося?
— Прокинься.
Артур відкрив очі й подивився на неї.
— Уже ранок?
— Так. Але подивись навколо.
Він піднявся й визирнув у вікно.
Деякий час мовчав.
— Дивно…
Вони знаходилися біля дороги, але місце було зовсім іншим.
Навколо стояли дерева, проте тієї самої стежки, якою вони вчора прийшли до будинку Діни, більше не було видно.
Ні сліду.
Ні вузької доріжки серед трави, ні заростей, крізь які вони пробиралися напередодні.
Нічого.
— Дивись, — тихо сказала Емілі. — Ми зовсім не там, де були ввечері.
Артур вийшов з автомобіля й озирнувся.
— Це не те саме місце.
Емілі теж вийшла.
Вона вдивлялася в дерева, намагаючись упізнати хоч щось знайоме.
— А стежки більше не видно…
Артур підійшов до того місця, де, як йому здавалося, вона мала починатися.
Він розсунув траву, оглянув землю, але нічого не знайшов.
— Її просто немає.
Емілі відчула тривогу.
— Таке враження, ніби хтось навмисно не хоче, щоб ми повернулися до будинку.
Артур озирнувся.
— Але хто?
Емілі не відповіла.
Вона згадала все, що сталося напередодні.
— Можливо, це не випадковість, — сказала вона.
Артур подивився на неї.
— Ти думаєш, нас хтось знову веде?
Емілі похитала головою.
— Не знаю.
Вона ще раз оглянула дорогу.
— Але якщо хтось справді намагається перешкодити нам відновити крамницю, ми повинні зрозуміти, хто це.
Артур повернувся до автомобіля.
— Спочатку перевіримо, чи він тепер заводиться.
Він сів за кермо й повернув ключ.
Машина не завелась...
Емілі здивовано подивилася на нього.
— Учора вона теж не заводилася.
Артур кілька разів повернув ключ, але двигун навіть не намагався запрацювати.
— Чудово… — роздратовано промовив він. — І що нам робити тепер?
Емілі мовчки дивилася у вікно, а потім раптом повернулася до нього.
— Артуре, а що сталося з Діною, коли ти вилив зілля на крамницю?
Він на мить задумався.
— Вона постаріла. А потім почала розчинятися… Так, ніби її й не було.
Емілі нахмурилася.
— Тобто вона не померла?
Артур не одразу відповів.
— Я не знаю. Я бачив, як її тіло зникло, але… можливо, вона просто перейшла кудись. Ти думаєш, що це справа рук моєї мами?
Артур похитав головою.
— Щось не схоже.
Він подивився у дзеркало заднього виду, а потім знову на Емілі.
— Якби це була вона, я б неодмінно це зрозумів. Вона хоч і була злою, та любила мене. Я впевнений, що вона неодмінно дала б про себе знати.
Емілі замислилася.
— Тоді хто ж це міг бути?
Артур на мить замовк.
Він подивився на дорогу, на дерева, між якими вже не було видно жодної стежки.
— Не знаю, — нарешті сказав він. — Але маю це з'ясувати.
Емілі кивнула.
Тепер вони обоє розуміли, що зникнення стежки, машина, яка раптом перестала заводитися, і все, що відбувалося з ними останнім часом, навряд чи були випадковістю. Хтось або щось усе ще впливало на це місце.
І, можливо, саме воно не хотіло, щоб Емілі та Артур знайшли спосіб повернути крамницю.