Глава 38

У книгарні поволі почало сутеніти. За великими вікнами ще залишалося тьмяне вечірнє світло. Небо поступово змінювало колір, а останні промені сонця ковзали по даху будівлі і губилися за деревами. На вулиці ставало дедалі тихіше. 
Усередині книгарні панувала зовсім інша атмосфера. Високі стелажі тягнулися вздовж стін, заповнені книгами від підлоги майже до самої стелі. На деяких полицях стояли старовинні видання у потертих обкладинках, на інших — нові книги з яскравими корінцями. Між стелажами залишалися широкі проходи, а біля вікон стояли кілька затишних крісел.
Над касою висіли сучасні світильники, які вже почали вмикатися один за одним, наповнюючи приміщення м'яким теплим світлом.
Емілі дивилася на все це й думала, наскільки дивним було бачити тут звичайну книгарню після всього, що вони пережили.
Артур усе ще стояв навпроти неї.
— Ти стала важливою для мене, — повторив він. — І я більше не хочу витрачати життя на пошуки того, чого вже не можу змінити. Я хочу жити далі. І хочу, щоб ти була поруч.
Емілі кілька секунд мовчала.
Потім усміхнулася.
— Знаєш… здається, я зрозуміла те саме.
Артур здивовано подивився на неї.
— Справді?
— Так.
Емілі підійшла до вікна.
— Я весь цей час думала, що сенс життя — це щось велике. Якась одна мета, яку потрібно обов'язково знайти.
Вона подивилася на вечірнє небо.
— Але тепер я думаю інакше. Для мене важливі мій батько, мої мрії, люди, яких я зустріла… І те, ким я хочу стати.
Вона повернулася до Артура.
— І ти теж став для мене важливим.
Він усміхнувся.
— Тоді, можливо, ми знайшли свої відповіді.
— Можливо.
Та раптом книгарня здригнулася.
Ледь помітно.
Спочатку затремтіли книги на полицях.
Потім задзвеніло скло у вітринах.
— Ти це відчув? — запитала Емілі.
— Так.
Підлога ніби на мить пішла з-під ніг.
Книги почали шелестіти, сторінки самі перегорталися, а світло над ними замерехтіло.
— Артуре…
— Тримайся!
Вони схопилися одне за одного.
Та за кілька секунд усе раптом стихло.
Книгарня знову стала нерухомою.
Емілі подивилася на двері.
Вони були відчинені.
— Можливо, тепер можна вийти?
Артур підійшов до них.
— Перевіримо.
Вони разом переступили поріг.
І світ навколо миттєво змінився.
Вони більше не стояла в середині книгарні. Вони з Артуром знову опинилися в старому будинку Діни.
Прямо перед ними стояв той самий стіл.
А на ньому — макет книгарні, тієї самоїьу яку вони щойно потрапили.
Емілі повільно підійшла ближче.
— Ми повернулися… Вона на мить обійняла Артура, і потім відсторонилася... Він трішки зніяковів, і теж подивився на макет, не в змозі приховати здивування.
— Виходить, усе це було пов'язано з ним.
Емілі нахилилася над маленькою моделлю будівлі.
— Ми не просто потрапили в книгарню.
Вона торкнулася краю макета.
— Ми опинилися всередині її історії. І винесли для себе важливі кроки.. Потрібно не жити минулим, бути тут просто і зараз. 
Артур подивився на неї.
— Саме так, я згідний із тобою. І, здається, тепер вона нас відпустила.
Емілі озирнулася на кімнату.
На старі полиці, на пляшечки із зіллям, на зламані двері. А потім знову подивилася на макет, і цього разу він більше не світився. Він просто стояв на столі, мовчазний, і нерухомий. Ніби нічого особливого ніколи й не відбувалося.

— Артуре, давай почнемо шукати зілля, — сказала Емілі, озираючись по кімнаті. — Можливо, десь іще залишилися його запаси. Або хоча б один зайвий флакон.
Артур перевів погляд на полиці, заставлені пляшечками.
— Думаєш, воно тут?
— Мусить бути. Твоя мама ж не могла створити лише один флакон.
Емілі на мить замислилася.
— І ще одне… Навіщо Діна взагалі створила протиотруту?
Артур нахмурився.
— Не знаю.
— Мені здається, вона передбачала, що одного дня її справи можуть відкритися. Можливо, вона хотіла мати спосіб усе повернути назад. Аби зникнути, якщо щось піде не так.
Артур нічого не відповів, і вони почали пошуки.
Спочатку перевірили шафи біля стіни. Емілі одну за одною висувала шухляди, заглядала за коробки, піднімала старі тканини.
— Тут нічого.
Артур відкрив іншу шафу.
— Тут теж.
Вони перейшли до полиць із пляшечками.
Флакон за флаконом.
Одне зілля було темно-зеленим, інше — майже прозорим, у третьому плавали якісь дрібні золотаві частинки.
Емілі брала кожен флакон і уважно розглядала.
— Не це.
Наступний.
— Теж ні.
Ще один.
— Нічого.
Минуло чимало часу, а результат залишався тим самим.
— Ніде немає, — розчаровано сказала Емілі.
Вона поставила чергову пляшечку назад.
— Артуре, а твій ключ?
Він здивовано подивився на неї.
— Що?
— Ключ. Той самий, яким ти відкрив двері книгарні. Він усе ще в тебе?
Артур машинально засунув руку в кишеню джинсів, ні порожньо, і він перевірив іншу, і також нічого.
— Зачекай…
— Що?
— Здається, я знаю, де він.
— Де?
Артур невпевнено подивився в бік дверей.
— Я залишив його в замку.
Емілі кліпнула очима.
— У дверях книгарні?
— Так.
Він зітхнув.
— Коли ми вийшли, я навіть не подумав про нього.
Емілі на мить замислилася, а потім похитала головою.
Вона знову озирнулася на кімнату.
— Але зараз нам потрібно знайти зілля.
Артур кивнув.
— Воно мусить бути тут.
— Саме так.
Емілі підійшла до наступної шафи й відчинила дверцята.
— Твоя мама роками зберігала тут свої таємниці. Вона не могла залишити все без запасного варіанту.
Артур почав перевіряти нижні шухляди.
— Можливо, вона сховала його не серед інших флаконів.
— Тоді шукаймо там, де вона ніколи не хотіла б, щоб хтось шукав, вони знову взялися до роботи, і вони відкривали кожну шафу, і перевіряли кожну шухляду. Оглядали полиці, коробки й навіть старі скрині. А десь у цьому будинку, серед сотень речей, які Діна роками ховала від чужих очей, цілком можливо, залишався останній флакон.
І цього разу Емілі була впевнена: вони повинні його знайти.