Глава 37

Вони продовжували пошуки, і так книга за книгою.Емілі та Артур переходили від однієї полиці до іншої, відкривали товсті й тонкі томи, переглядали сторінки, спостерігали за історіями, які оживали просто перед ними.
Здавалося, книгарня берегла не лише книги.
Вона берегла свою давню історію.
Усе, що відбувалося тут багато років тому, ніби залишилося всередині цих сторінок.
— Дивись, — раптом сказала Емілі.
Вона зупинилася біля окремої полиці.
На ній стояла книга з темною обкладинкою, а золотими літерами було написано:
«Книга втрачених спогадів».
Емілі обережно витягнула її.
— Артуре, глянь, що я тільки-но знайшла.
Він підійшов ближче.
— Книга втрачених спогадів?
— Давай подивимося, що тут.
Емілі відкрила першу сторінку.

І там було написано "Спогади повернені"
І книга одразу ожила.
Перед ними виникло зображення старої крамниці.
А потім вони побачили Діну.
Молода Діна стояла перед макетом книгарні, тримаючи в руках маленький флакон.
Вона озиралася навколо, а потім повільно вилила зілля просто на макет. Навколо нього спалахнуло зеленувате світло. Будівля на макеті ніби здригнулася.
Емілі затамувала подих.
— Отже, ось як усе почалося…
На наступній сторінці з'явився перший хранитель.
Він стояв біля входу й зустрічав перших людей, які потрапляли сюди. Потім їх ставало дедалі більше.
Люди з сумними обличчями, розгубленими очима, з речами в руках і болем, який вони принесли із собою.
Кожен шукав щось своє.
А потім на сторінках з'явилася Меггі.
Емілі впізнала її одразу.
— Меггі…
Вона побачила, як та приймала відвідувачів, допомагала їм, пояснювала правила крамниці й проводжала тих, хто нарешті знаходив те, за чим прийшов, історія тривала роками.
Сторінки перегорталися одна за одною, та раптом книга зупинилася. Емілі нахилилася ближче.
На сторінці з'явився напис:
«Кімната сенсу життя».
— Що це? — тихо запитав Артур.
Перед ними у книзі виникла кімната.
Двері відчинилися, і всередину зайшов хлопець.
Спочатку він виглядав розгубленим, однак потім усе навколо змінилося, хлопець побачив свою маму, і вона усміхалася й тримала його за руку, коли він був маленьким. Вони гуляли разом, розмовляли, сміялися. А потім видіння змінилося.
Мами більше не стало. Хлопець стояв біля її порожньої кімнати й не міг зрозуміти, чому вона більше не повернеться. Після цього він опинився в притулку, тепер без неї. Його обличчя змінилося від болю.
Хлопець дивився на минуле й ніби вперше усвідомлював, наскільки мало часу проводив із мамою, коли вона була поруч.
Він шкодував про кожну хвилину, яку міг провести з нею, але не провів.
Емілі тихо прошепотіла:
— Як добре, що мій батько живий…
Вона відчула, як на очі навертаються сльози.
— Я навіть не уявляла, що можу його втратити.
Артур мовчав.
Емілі повернулася до нього.
— А ти?
Він опустив погляд.
— Я ніколи не знав свого батька.
Емілі здивовано подивилася на нього.
— Ніколи?
Артур похитав головою.
— Мама лише розповідала мені, що за межею зачарованого лісу живе мій батько.
Він на мить замовк.
— Саме тому я й почав жити у нашому світі.
— Ти хотів його знайти?
— Так.
Артур подивився на сторінки книги.
— Колись я думав, що обов'язково знайду його. Хотів зрозуміти, чому він залишив нас. Хотів хоча б раз побачити його.
Тепер вона зрозуміла, чому Артур так добре знав цей світ, але водночас завжди здавався трохи чужим для нього. Він сам колись був людиною, яка втратила спогади про батька. В їх і не було..
Емілі знову подивилася на книгу.
І раптом сторінка почала перегортатися сама.
Але цього разу на ній з'явилося щось нове.
Не минуле Діни.
Не історія Меггі.
А запис, якого вони раніше ніколи не бачили.
Артур нахилився ближче.
— Емілі…
Вона теж побачила напис.
"Якщо знайдеш сенс свого життя, повернешся назад, тому що мені не так важливо ким я стала, в важливо те ким я зараз є, і те ким я можу бути у майбутньому. І хорошою чи поганою, все залежатиме від вас..."
Вони переглянулися.

— В чому сенс життя? — тихо прочитала Емілі.
Вона ще кілька секунд дивилася на сторінку, а потім підняла очі на Артура.
— Цікаво… а навіщо книгарні взагалі знадобилося, щоб ми шукали сенс життя...
І раптом Емілі ніби осяяло.
— Я зрозуміла.
— Що саме?
— Книгарня довгий час була лише інструментом у чужих руках.
Артур насупився.
— У чиїх?
— У руках тих, хто нею керував. Іноді в хороших, іноді в поганих. Кожен хранитель залишав після себе щось своє. Свої правила, свої рішення, свої помилки.
Вона поглянула на полиці.
— А Діна взагалі використала її заради власної мети. Вона змінила все під себе, вона підтримувала магію лише для того, щоб не старіти.
Артур кивнув.
— А потім усе вийшло з-під контролю.
— Саме так, — сказала Емілі. — І, можливо, тепер книгарня сама встановлює правила.
Вона подивилася на книгу.
— Те, що сталося зі мною і тобою, не було випадковістю.
Артур мовчки слухав.
— Ти неправильно використав зілля. Книга дала мені чітку відповідь: його потрібно було вилити на макет. А ти вилив його на саму крамницю.
— Я знаю.
— І через це система, яка існувала тут роками, не зникла повністю. Можливо, вона просто змінилася.
Емілі провела пальцями по обкладинці книги.
— Тепер ми самі опинилися всередині цієї системи.
Артур важко зітхнув.
— Тобто книгарня карає нас за мою помилку?
— Можливо, не карає.
Емілі замислилася.
— Можливо, змушує нас пройти те, через що раніше проходили інші.
Вона згадала історії людей, яких вони бачили в книгах.
— Колись люди, які приходили сюди, повинні були щось віддати взамін. Спогади, час, щось дороге їхньому серцю.
— А тепер?
— Тепер, здається, нічого віддавати не потрібно.
Артур подивився на неї.
— Але чари все ще залишилися.
— Так. Але не повністю...
Емілі повільно кивнула.
— Вони вже не такі, як раніше. Діна зникла, магічний ліс зник, крамниця стала книгарнею… Але щось залишилося.
Вона подивилася на невидиму стіну за дверима.
— І саме це щось і не дозволяє нам вийти.
Артур замислився.
— Тоді що ми повинні зробити?
Емілі відповіла не одразу.
— Знайти сенс свого життя.
Він здивовано подивився на неї.
— Ти справді думаєш, що все настільки просто?
— Ні. Думаю, це буде найскладніше, що нам доводилося робити.
І тепер кожен почав думати про себе. Не про те, ким вони хотіли здаватися. Не про те, чого від них очікували інші. А про те, заради чого вони насправді хочуть жити. Емілі відійшла до вікна.
Вона згадала свого батька.
Свої мрії. Те, що записала в блокноті.
Можливо, вона вже почала знаходити відповідь.
Але чи була цього достатньо?
Артур тим часом дивився на підлогу.
Він думав про свою матір.
Про батька, якого ніколи не знав.
Про бажання знайти його.
Про життя, яке почалося далеко від цього місця.
І вперше за довгий час він задумався не про те, кого йому потрібно знайти.
А про те, ким він сам хоче стати.
— Тож що починаємо шукати сенс, роздумувати над тим що для нас важливо, і заради чого варто жити? — запитав він.
Емілі повернулася.
— Так.
— Кожен шукає свій сенс?
— Думаю, саме так.
А навколо них тихо стояла книгарня, яка більше не була чиєюсь зброєю.
Можливо, вперше за багато років вона сама вирішувала, що робити зі своїми відвідувачами.
І тепер її нове правило було простим:
щоб вийти, потрібно спочатку зрозуміти, заради чого або кого хочеш повернутися у свій світ.