Глава 36

Артур дістав маленький срібний ключ, той самий, який знайшов після зникнення книгарні.
— Можливо, він для цих дверей.
Він підійшов до входу, вставив ключ у замок і повернув його, і клац.
Двері відчинилися.
Емілі здивовано подивилася на Артура.
— Вийшло…
Вони обережно вийшли назовні. І знову були здивовані, навколо було все так само, як раніше, і та сама дорога, і ті самі дерева.
Те саме місце, де колись стояла книгарня.
Неподалік навіть стояв автомобіль Артура, який вони залишили біля стежки.
— Ми вийшли, — з полегшенням сказала Емілі.
Вона зробила кілька кроків уперед.
Але раптом…
Бам!
Емілі ніби врізалася в невидиму стіну.
— Ай!
Вона відскочила назад і потерла плече.
— Що це було?
Артур підійшов до неї й простягнув руку вперед.
Його долоня наткнулася на щось тверде, і невидиме, хоча перед ними не було абсолютно нічого.
— Невидима стіна…
Він натиснув сильніше.
— Можливо, треба пройти через інше місце, — припустила Емілі.
Вони спробували піти вбік.
Та через кілька метрів знову натрапили на невидиму перешкоду, праворуч — стіна, і ліворуч — стіна, а позаду — книгарня.
Попереду — теж невидима перепона.
Вони були замкнені.
— Це неможливо, — прошепотіла Емілі.
Артур знову спробував скористатися ключем.
Він вставив його в замок, повернув.
Двері знову відчинилися.
Але варто було їм вийти за поріг, як невидима сила не дозволяла зробити жодного кроку далі.
Ключ більше нічого не міг змінити. Так минула година, в потім друга, третя.
Вони намагалися знайти будь-який вихід, але марно. І здавалося, що весь простір навколо книгарні перетворився на величезну невидиму клітку.
— Ми тут застрягли, — нарешті сказала Емілі.
Артур сів на сходинку біля входу.
— Схоже на те.
Емілі подивилася на книгарню.
— Тоді нам потрібно зрозуміти, що і навіщо нас сюди повернуло.
— Можливо, відповідь усередині. Вони знову зайшли до книгарні. Цього разу вирішили не шукати двері. Вони почали оглядати все навколо.
Книжкові полиці тягнулися вздовж усіх стін. Книги були різними — товстими й тонкими, старими й новими, з яскравими та темними обкладинками.
Емілі провела пальцями по корінцях.
— Дивно.
— Що?
— Я не пам'ятаю, щоб раніше тут було стільки книг. Артур узяв одну з полиці.
— Можливо, саме вони нам щось покажуть.
Він відкрив книгу. Спочатку нічого не сталося.
А потім сторінки почали перегортатися самі.
Емілі нахилилася ближче.
На сторінці з'явилося зображення маленького будинку. Раптом навколо них почувся шум.
Емілі відсахнулася.
— Ти це чуєш?
Із книги почали долинати звуки, сміх, кроки, шум дощу. А потім просто перед ними почала оживати сцена. Ніби вони дивилися не на сторінки, а крізь них. На вулиці з'явилися люди. Хтось ішов дорогою. Хтось ніс парасольку. Хтось сміявся.
Емілі не могла повірити власним очам.
— Вона оживає…
Артур швидко закрив книгу.
Усе зникло.
Вони переглянулися.
— Відкрий ще одну, — тихо сказала Емілі.
Артур узяв іншу, і відкрив.
І знову сторінки почали рухатися.
Цього разу перед ними з'явилося зовсім інше місце, море, хвилі, і сонячний берег.
Люди, які гуляли на набережній.
Емілі затамувала подих. Кожна книга була ніби окремим світом. Окремою історією.
І кожна історія оживала просто перед їхніми очима.Він закрив останню книгу, та марно тратити свій час не було ніякого сенсу. Їм потрібно було щось інакше... Але що саме? І нарешті Емілі знайшла знайому книгу, це була та сама книга, з якою Емілі спілкувалася до цього, вона впізнала її по обкладинці...

Книга в руках Емілі раптом здригнулася. І тепер вона більше не була пуста, в сторінки самі почали перегортатися, а потім зупинилися на першій.

— Тепер вона заповнена.

На першій сторінці з'явилися слова.

А потім перед ними ожила перша сцена.

Емілі побачила себе.

Ту саму себе, яка вперше ступила на стежку, що вела до зачарованого лісу.

— Це я…

Вона дивилася, як дівчина обережно пробирається між деревами, шукаючи смарагдове кольє. Потім сторінки перегорнулися самі. Перед ними постала крамниця. Та сама стара будівля, прихована серед лісу. Емілі побачила себе, коли вперше зайшла всередину.

Вона згадала той страх, розгубленість і здивування.Побачила полиці із загубленими речами, і загадкові двері, і дивні дзеркала.

А потім з'явилася Меггі.

Емілі затамувала подих.

— Я пам'ятаю цей момент…

Сторінки продовжували перегортатися.

Одна за одною перед ними оживали кімнати крамниці: кімната втрачених мрій, кімната марно втраченого часу.Місця, де зберігалися загублені спогади. Кожна сцена була настільки реальною, що Емілі здавалося, ніби вона знову перебуває там. Вона бачила себе такою, якою була тоді.

Іноді наляканою, в іноді розгубленою. Але поступово — сильнішою. Потім з'явилася Діна, і її таємниця, і Її бажання залишатися молодою, і люди, чиї спогади опинилися в пастці.

А далі Артур, і Емілі подивилася на нього, де на сторінках ожила їхня перша зустріч, і потім їхні розмови, і момент, коли він вилив зілля на крамницю, і зникнення Діни.

Перетворення крамниці на сучасну книгарню. І навіть їхня сьогоднішня зустріч біля порожнього місця.

Емілі повільно переглядала сторінки, не в змозі відірвати від них погляд.

— Вона знає все, — прошепотіла вона.

— Схоже на те, — відповів Артур.

Вони переглянули історію до самого кінця. Остання сторінка повільно перегорнулася. Емілі очікувала побачити чистий аркуш. Але цього разу там уже були слова. Вони з'являлися просто на їхніх очах. Одне за одним.

«Це ще не кінець…»

Емілі завмерла.

— Що?

Артур нахилився ближче.

— Прочитай ще раз.

Вона провела пальцем по напису.

«Це ще не кінець…»

Емілі подивилася на порожній простір під написом.