Глава 35

Раптом Емілі згадала дещо важливе.
Вона повільно підняла голову й подивилася на Артура.
— Зачекай…
— Що? — запитав він.
— Я здається здогадуюсь, чому книгарня зникла.
Артур насупився.
— Ти знаєш?
Емілі міцніше стиснула блокнот.
— Коли я ще була в крамниці, я писала запитання до книги. Я намагалася зрозуміти, як можна все це виправити. І книга дала мені відповідь.
— Яку?
— Мені потрібно було вилити зілля на макет.
Артур мовчки дивився на неї.
— На макет тієї самої крамниці який я бачив у моєї мами у кімнаті?
— Так, саме на макет крамниці, — пояснила Емілі.  Саме заради цього я туди й прийшла. Я хотіла знайти зілля, а потім вилити його на макет, як сказала книга.
Вона на мить замовкла.
— Але тоді ти мені завадив.
Артур відвів погляд.
— Я знаю.
— Ти не знав точно що саме я хотіла зробити. Ти забрав флакон і пішов до крамниці, до своєї мами.
— Так.
Емілі зробила крок до нього.
— А потім ти вилив зілля не на макет.
Артур повільно підняв очі.
— А на саму крамницю.
— Саме так.
Вони обоє подивилися на порожнє місце, де ще зовсім недавно стояла книгарня.
— Отже… — Артур замислився. — Я зробив не те, що мала зробити ти.
— Мабуть, — тихо сказала Емілі.
— Але чому тоді книгарня спочатку з'явилася? Чому вона перетворилася на сучасну книгарню, якщо я зробив усе неправильно?
Емілі не знала, що відповісти.
— Можливо, зілля все-таки подіяло. Діна зникла, магія зникла, ліс зник… А крамниця повернулася до свого справжнього вигляду.
— А потім?
— А потім… — Емілі подивилася на порожню ділянку. — Мабуть, через те, що ти порушив правило, щось пішло не так.
Артур мовчав.
— Я мала вилити зілля на макет, — продовжила Емілі. — А ти вилив його на справжню крамницю. Можливо, саме тому вона тепер просто зникла.
— Думаєш, це через мене?
Емілі не поспішала відповідати.
— Я не знаю, Артуре. Але іншого пояснення я не бачу.
Він провів рукою по волоссю.
— Чудово. Просто чудово.
— Не звинувачуй себе.
— Як я можу не звинувачувати? — роздратовано відповів він. — Я думав, що роблю правильну річ. Хотів зупинити маму. Хотів покласти край усьому цьому.
— І ти це зробив.
— Але я не знав, що станеться потім.
Емілі опустила погляд.
— Я теж не знала.
— І що тепер? — нарешті запитав Артур.
Емілі подивилася на нього.
— Можливо, нам просто піти? 
Вона похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо я відчуваю, що це ще не кінець.
Артур подивився на неї з подивом.
— Ти думаєш, книгарня може повернутися?
— Можливо!
Емілі озирнулася навколо.
— Але якщо книга дала мені чітку відповідь, значить, усе це мало відбутися саме певним способом.
— А якщо виправити вже нічого не можна?
Емілі на мить задумалася.
— Тоді ми все одно повинні спробувати.
Артур дістав із кишені срібний ключ і покрутив його між пальцями.
— Але якщо крамниці більше немає, то від чого тепер цей ключ?
Емілі подивилася на нього.
— Ось це мені теж цікаво.
Вона взяла ключ у руку.
Щойно її пальці торкнулися холодного металу, їй здалося, що він на мить став теплішим.
Емілі різко підняла голову.
— Ти це відчув?
— Що?
— Нічого…
Вона знову подивилася на ключ.
Можливо, крамниця зникла не назавжди.
Можливо, вона просто чекала, поки Емілі зрозуміє, як її повернути.
Але цього разу дівчина вже не мала книги з готовою відповіддю.
Тепер їй доведеться знайти її самій.

— Нам потрібно піти до твого будинку, — сказала Емілі, уважно дивлячись на Артура. — Якщо він десь і є, ми мусимо його знайти.
— Мій будинок?
— Так. Ми повинні перевірити, чи залишився там той самий макет крамниці. Якщо він на місці, можливо, там досі є і зілля.
Артур замислився.
— І що ти хочеш зробити?
— Те, що було написано в книзі, — відповіла Емілі. — Я мала вилити зілля саме на макет. Не на справжню крамницю. Книга дала мені чітку відповідь, і я думаю, що ми повинні виконати її правильно.
Вона озирнулася навколо.
— Лісу вже немає. Тож шукатимемо будинок на тому самому місці, де він колись стояв. Тільки тепер підемо вздовж дороги. Можливо, щось залишилося.
Артур кивнув.
— Добре. Нехай буде так.
Він раптом поглянув убік.
— Але давай трохи під'їдемо. У мене тут автомобіль припаркований. Навіщо йти пішки?
— Гаразд.
— Сідай. Проїдемо вперед і подивимося, чи не знайдемо десь стежку.
Вони підійшли до автомобіля.
Артур відчинив дверцята, сів за кермо, а Емілі влаштувалася поруч.
— Тільки май на увазі, — сказала вона, пристібаючи ремінь, — ми шукаємо не просто будинок.
— Знаю.
— Нам потрібно знайти саме те місце.
— Знайдемо.
Автомобіль рушив дорогою.
Емілі не відривала погляду від вікна. Вона вдивлялася в кожне дерево, кожен поворот і кожну вузьку стежку, яка могла привести їх туди, де колись стояв будинок Діни.
Тепер усе виглядало зовсім інакше.
Там, де раніше височів густий ліс, залишилося лише кілька дерев біля дороги. Між ними виднілися відкриті ділянки землі, паркани й будинки.
— Раніше тут був густий і темний ліс — тихо сказала Емілі.
— А тепер майже нічого не залишилося.
Артур пригальмував.
— Дивись.
Емілі нахилилася вперед.
Між двома деревами справді виднілася вузька ґрунтова стежка.
Вона майже заросла травою, але все ж була помітною.
Емілі відчула, як серце забилося швидше.
— Можливо, це вона.
Артур зупинив автомобіль.
Вони обоє подивилися на стежку.
— Якщо вона веде до будинку, — сказала Емілі, — ми його знайдемо.
Артур вимкнув двигун.
— Тоді ходімо.
Вони вийшли з автомобіля й попрямували до стежки.
Цього разу їм не потрібно було шукати магічний портал.
Не потрібно було чекати, поки з'явиться дзеркало.
Вони просто йшли вперед.
Туди, де колись почалася вся ця історія.
І де, можливо, досі залишалося те, що могло її завершити.
— Думаєш, вона справді веде до будинку?
— Іншого способу перевірити немає, — відповів Артур.
Стежка була майже непомітною. Здавалося, нею вже дуже давно ніхто не ходив. Подекуди її майже повністю поглинула трава, гілки чіплялися за одяг, а між кущами доводилося буквально протискатися. Емілі раз у раз озиралася.
Їй було дивно бачити це місце без магії.
Раніше тут був густий, темний ліс, який здавалося неможливо подолати. Тепер усе стало звичайним, але від цього не менш загадковим. Вони йшли все далі, хвилина за хвилиною. Стежка звивалася поміж деревами, поки нарешті не вивела їх на невелику галявину. Навколо росли густі кущі й високі дерева, а в самому центрі стояв старий будинок. Емілі зупинилася.
— Це він…
Артур теж зупинився, адже він упізнав його одразу. Це був самий будинок, у якому колись жила Діна. Вони не стали більше нічого обговорювати. Просто підійшли до дверей і зайшли всередину. У будинку все залишилося так, як було раніше. Навіть пил лежав на тих самих поверхнях. Ті самі меблі. Ті самі полиці.
І ті самі пляшечки із зіллям, які стояли одна біля одної, ніби чекали на того, хто повернеться.
Емілі повільно озирнулася.
— Нічого не змінилося.
Артур підійшов до дверей, які колись виламала вона.
— А це взагалі дивно.
Вони зайшли до тієї самої кімнати, яка колись була зачинена. Емілі одразу побачила що на столі стояв той самий макет.
Тепер це була маленька книгарня.
— Ось він, — прошепотіла Емілі.
Вона підійшла ближче.
— Він змінився коли зникли чари, але якби я вилила зілля на нього як було заплановано можливо тут він б уже і не стояв, в так він змінив свій вигляд але досі стоїть тут, і що нам тепер робити?
Артур став поруч.
— Я не знаю, можливо пошукати залишки цього зілля, можливо це був не єдиний флакон який був у мами.
— Так, це хороша ідея.
Емілі озирнулася на полиці з пляшечками.
Але перш ніж вони встигли щось зробити, макет раптом засвітився.
— Що?..
Емілі не встигла навіть відступити.
Повітря навколо них здригнулося.
Макет почав збільшуватися просто на очах.
Світло спалахнуло так яскраво, що Емілі мимоволі заплющила очі.
Вона відчула, як щось ніби потягнуло її вперед.
— Артур!
Він схопив її за руку.
Але наступної миті вони обоє зникли.
І коли Емілі розплющила очі, вона стояла посеред книгарні, тієї самої, великої, світлої, сучасної.
І тепер на полицях лежали книги.
Великі вікна пропускали всередину денне світло.
Двері були на своєму місці. Все виглядало так, як було на початку.
Тільки тепер це більше не була зачарована крамниця, в ще й досі чари повністю не були зняті. Якщо книгарні ще досі не було на своєму місці, в макет їх просто затягнув у себе...
— Ми знову тут… — прошепотіла Емілі.
Артур озирнувся.
— Схоже на те.
Він підійшов до дверей і спробував відчинити їх.
Не вийшло.
— Замкнено.
Емілі підійшла до інших дверей. Так само, вони перевірили вікна, задні двері, навіть спробували знайти якийсь прихований прохід.
— Зачекай! — Промовив Артур, — у мене є ключ
— Точно, давай спробуємо відчини її. Адже ми самі її замкнули у минулий раз..