Глава 34

Емілі ще кілька хвилин стояла на балконі, дивлячись услід сові, яка вже майже зникла за обрієм. Потім повільно повернулася до кімнати.
Батько вже чекав на неї.
— Усе добре? — запитав він.
Емілі усміхнулася.
— Так. Просто прощалася.
Вона сіла біля вікна, але подумки знову повернулася у крамницю.
Перед очима одна за одною почали виникати кімнати, які вона бачила там, загублені речі, спогади, втрачений час. І раптом вона згадала ще одну, кімнату втрачених мрій, і вона задумалася.
Скільки разів вона сама відкладала те, чого насправді хотіла? Скільки разів говорила собі: «Колись…», «Потім…», «Коли буде більше часу…»
Вона зрозуміла, що мрії теж можна втратити.
Не тому, що вони зникають. А тому, що людина перестає до них іти.
Емілі подумала:

​"Я більше не хочу, щоб мої мрії залишалися просто мріями".
Тієї ночі вона не стала відкладати свої дії на завтра. Взяла аркуш паперу й записала все, про що колись мріяла, і не одну велику мрію, а багато маленьких. Тих, які здавалося простіше відкласти.
Тих, на які ніколи не вистачало часу. Тих, про які вона боялася навіть говорити вголос.
А потім навпроти кожної написала перший крок, який могла зробити вже зараз, і не завтра, і не наступного року, а сьогодні.
Емілі подивилася на список і вперше відчула не страх перед майбутнім, а дивне хвилювання.
Вона зрозуміла просту річ.
Мрія не повинна чекати, поки життя стане ідеальним. Потрібно просто зробити перший крок.
Наступного ранку Емілі прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона взяла свій список і виконала перший пункт. Потім другий.
І хоча це були зовсім маленькі кроки, для неї вони означали набагато більше.
Бо тепер її мрії більше не лежали десь далеко, заховані в темній кімнаті, чекаючи на своє повернення.
Вона сама йшла їм назустріч.
І, можливо, саме в цьому й полягала найбільша магія, яку Емілі винесла із зачарованої крамниці.
Не повертати втрачене.
А не дозволяти собі втрачати майбутнє.

Раптом, переглядаючи свій блокнот, Емілі помітила щось, чого раніше не бачила.

Між сторінками лежав невеликий, вирваний із блокнота аркуш паперу.

На ньому було написано лише одне слово:

Артур.

Емілі завмерла.

Вона одразу згадала хлопця, з яким познайомилася біля крамниці, а потім бачила вже в новій книгарні, і це саме він звільнив крамницю і вона стала книгарнею.

Саме він допоміг їй зрозуміти, що сталося з Діною.

Саме він залишився там, коли все змінилося.

І саме він сам їй подзвонив.

— Алло? — почувся голос Артура.

— Алло! Привіт! Я слухаю вас!

— Емілі? Я якраз згадував про тебе, і саме тому і набрав твій номер.

Вона усміхнулася.

— Я теж...

— Давай зустрінемось!

— Де?

— Біля книгарні. На тому самому місці.

— Добре. Коли?

Вони домовилися про час.

Коли настав вечір, Емілі вирушила туди. Вона добре пам'ятала дорогу.

Їй здавалося, що вона може пройти її із заплющеними очима. Та коли дівчина нарешті дісталася потрібного місця, зупинилася. Її серце завмерло – кигарні не було вагалі.

На її місці стояла звичайна порожня ділянка біля дороги, ні будівлі, ні великих вікон, ні дверей, ані вивіски.

Емілі розгублено озирнулася.

— Ні… Цього не може бути.

Вона зробила кілька кроків уперед. Вона ходила по тому самому місці де колись стояла крамниця, яка прийняла знову свій попередній вигляд, але тепер її не було. А може, вона помилилася? Але ні.

Це точно було саме те місце.

Вона пам'ятала дерева, дорогу, навіть той будинок навпроти.

— Як так?..

За кілька хвилин неподалік зупинилася машина.

З неї вийшов Артур.

Він побачив Емілі й одразу підійшов до неї.

— Привіт.

— Артур…

Він усміхнувся, але майже відразу помітив її розгублений вираз обличчя.

— Що сталося?

Емілі мовчки показала рукою вперед.

Артур обернувся.

Його усмішка зникла.

Він кілька секунд просто дивився на порожнє місце.

— Ні… — тихо промовив він.

Емілі нервово засміялася.

— Скажи мені, будь ласка, що це не сон.

Артур мовчав.

— Ти ж теж її тут бачив? — продовжила вона. — Ту книгарню. На цьому самому місці. Скажи що зі мною все добре...

— Я теж її бачив.

— Тоді як вона могла просто зникнути?

Вона озирнулася.

— Може, ми приїхали не туди?

Артур похитав головою.

— Ні, це саме те місце.

Емілі провела поглядом уздовж дороги.

— Але ж вона тут була…

— Була, — тихо відповів Артур.

Вони обоє стояли перед порожньою ділянкою, не розуміючи, що відбувається.

Емілі дістала блокнот і показала йому вирваний аркуш.

— Я знайшла це сьогодні.

Артур прочитав своє ім'я.

На його обличчі з'явився дивний вираз.

— Дивно.

— Що?

Він подивився на неї.

— Я теж сьогодні знайшов дещо.

— Що саме?

Артур дістав із кишені маленький старий ключ.

Емілі одразу впізнала його.

Це був той самий срібний ключ.

Ключ від крамниці.

Вона зблідла.

— Але… звідки він у тебе?

Артур стиснув його в долоні.

— Не знаю.

Вони знову подивилися на порожнє місце.