Глава 33

Нарешті я зможу повернутися додому, — промовила Емілі. — Батько, мабуть, дуже скучив за мною.
Вона ще раз озирнулася на книгарню. Усе це досі здавалося їй сном. Ще зовсім недавно вона була в зачарованому лісі, серед магії, дивних речей і таємниць, а тепер перед нею стояла звичайна сучасна книгарня, наповнена книгами.
Артур подивився на неї й раптом усміхнувся.
— Емілі, а чому б нам не зустрітися ще раз? Залиш свій номер телефону.
Дівчина здивовано подивилася на нього.
Вона все ще була настільки вражена побаченим, що не могла до кінця повірити: крамниці більше не існувало. Разом із нею зник і той дивний світ, у якому вона провела стільки часу.
Артур на мить замислився.
— Знаєш, Емілі… я тут зрозумів одну важливу річ. Я більше не хочу марно витрачати свій час.
Він поглянув на нову книгарню.
— Я тепер хочу використовувати його з користю. Робити те, що справді має значення. Тож залиш свій номер. Можливо, ми ще колись зустрінемося.
Емілі ледь усміхнулася.
— Добре.
Вона дістала телефон і продиктувала йому свій номер. Артур зберіг контакт, а потім показав їй екран.
— Все. Тепер точно не загублю.
Емілі кивнула.
— Тоді… до зустрічі, Артуре.
— До зустрічі, Емілі.
Дівчина востаннє поглянула на книгарню, а потім розвернулася й побігла.
Їй уже не терпілося повернутися додому.
До батька.
Вона уявляла, як він зустріне її на порозі, як здивується, побачивши доньку, і як міцно її обійме.
Емілі бігла все швидше, залишаючи позаду дорогу, нову книгарню та місце, яке назавжди залишиться в її пам'яті.
Цього разу вона поверталася додому по-справжньому. Але з пам'яттю про неймовірну пригоду, яка назавжди змінила її погляд на час, спогади та найважливіше — на життя.

Емілі нарешті добігла до свого будинку й, важко переводячи подих, відчинила двері.

— Тату?..

У відповідь — тиша.

Вона заглянула до кімнат, на кухню, у вітальню, але батька ніде не було.

— Мабуть, він на роботі, — тихо сказала вона сама до себе.

Емілі дістала телефон і нарешті набрала його номер.

Поки чекала на відповідь, вона раптом згадала про книгарню.

Перед тим як розійтися, вони з Артуром зачинили її. Вона мала залишатися порожньою, доки не з'явиться людина, яка зможе там працювати. Адже без продавця ця книгарня просто не могла нормально існувати.

Та була ще одна проблема.

У неї навіть не було власника.

Емілі задумалася.

Можливо, зникнення магії не означало, що все закінчилося. Можливо, тепер їм доведеться самим вирішити, що робити з цим місцем.

Хто стане її власником?

Хто працюватиме там?

І чи справді це тепер просто звичайна книгарня?

— Алло? — раптом почувся голос батька в телефоні.

Емілі усміхнулася.

— Тату!

Вона ледве стримувала хвилювання.

— Емілі? Де ти була? Я вже почав хвилюватися!

— Я вдома. Я повернулася.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Ти… повернулася?

— Так. Добре, буду чекати на тебе.. Бувай! 

У цьому світі минув лише тиждень, у той час як у зачарованому лісі час стоя колись на місці. І тепер час рушив своїм ходом, а Емілі була все ще вражена побаченим у крамниці, кімнатами, часом, і раптом вона згадала за мову, і де вона тепер, невже зникла так само як Діна, і ліс, разом із нею.. А можливо вона ще колись повернеться...

Емілі поклала телефон і видихнула.

Вона нарешті була вдома.

А десь неподалік, за кілька вулиць, стояла зачинена нова книгарня.

Поки що без господаря, і без продавця.

І з безліччю питань, на які Емілі та Артуру ще належало знайти відповіді.

Емілі довго чекала на батька.
Вона кілька разів визирала у вікно, прислухалася до кожного звуку за дверима, і коли нарешті почула знайомий крок на сходах, її серце радісно забилося.
Ключ повернувся в замку, двері відчинилися, і на порозі з'явився батько.
Він навіть не встиг нічого сказати.
Емілі одразу кинулася йому назустріч.
— Тату!
Він міцно обійняв її, ніби боявся, що варто лише відпустити — і вона знову кудись зникне.
— Емілі… Де ти була? Я так хвилювався!
— Я знаю, — тихо відповіла вона, притулившись до нього. — Пробач.
Вони ще довго стояли посеред кімнати, обійнявшись.
Для Емілі це був один із найщасливіших моментів за останній час.
Вона нарешті була вдома.
Поруч із батьком.
У своєму звичайному житті.
Пізніше вони сіли поговорити. Батько ставив безліч запитань, намагаючись зрозуміти, де вона була весь цей час і що з нею сталося.
Емілі не могла розповісти йому всю правду.
Як вона могла пояснити існування зачарованої крамниці? Магічного лісу? Дзеркал, які були порталами? Загублених спогадів і Діни, яка роками підтримувала все це своєю магією?
​​​​​Тому вона розповіла лише частину.
— Я дещо знайшла, тату.
— Що саме?
Емілі трохи усміхнулася.
— Можливо, у мене скоро з'явиться нова робота.
Батько здивовано подивився на неї.
— Робота?
— Так. Поки що я сама не знаю, чи все вийде. Але, можливо, скоро все зміниться.
Він усміхнувся.
— Я дуже радий за тебе.
Йому було достатньо знати, що донька повернулася додому живою і неушкодженою.
Вони ще довго розмовляли.
Емілі слухала батька, розповідала йому про дрібниці, які траплялися останніми днями, але найважливішого так і не сказала.
Про те, що її життя вже ніколи не буде таким, як раніше, аж раптом її погляд ковзнув до вікна.
На балконі щось було, І вона придивилася уважніше. На перилах сиділа сова, та сама.
Емілі одразу впізнала її.
— Ти…
Дівчина повільно підвелася зі стільця.
Батько щось говорив, але вона вже майже не чула його. Емілі підійшла до балконних дверей і обережно відчинила їх, але сова не полетіла.
Вона лише повернула голову й подивилася на Емілі великими темними очима.
Дівчина вийшла на балкон.
Прохолодне повітря торкнулося її обличчя.
Вона простягнула руку. Сова не вагалася.
Вона розправила крила, легко злетіла з перил і за мить опинилася на руці Емілі.
Дівчина дивилася на неї й відчувала дивний клубок у горлі. Скільки всього вони пережили разом… Скільки разів ця сова з'являлася тоді, коли Емілі була найбільше розгублена.
Вона ніби була маленькою ниточкою, яка весь цей час пов'язувала її зі світом крамниці.
А тепер усе закінчилося. Емілі погладила сову по пір'ю.
— Тепер ти можеш бути вільна.
Сова мовчки дивилася на неї.
Ніби намагалася зрозуміти її слова, і Емілі усміхнулася крізь сум.
— Ти більше нічого мені не винна. Нікому не потрібно більше виконувати чиїсь накази. Магії немає. Крамниці теж більше немає.
Сова нахилила голову набік.
На мить здалося, що вона справді слухає.
Емілі ще раз погладила її.
— Лети.
Сова залишалася нерухомою, лише кілька секунд, вона ніби вагалася.
Ніби не вірила, що справді може просто полетіти.
А потім вона раптом розправила крила.
Емілі відчула легкий подих повітря на долоні, і сова злетіла.  Емілі проводжала її поглядом.
І коли сова відлетіла трохи далі, вона раптом повернулася до неї головою, і змахнула крильми.
Так наче вона прощалася.
Емілі усміхнулася.
— Прощавай…
Сова здійнялася вище, і вона пролетіла над будинками, поступово віддаляючись, поки не перетворилася на маленьку темну цятку в небі.
Емілі ще довго стояла на балконі, і їй було трохи сумно. Але цього разу це був не той сум, від якого хотілося плакати. Це був сум прощання. Прощання з минулим, і зачарованою крамницею, і лісом, та магією.
І всім тим дивним світом, який назавжди залишиться тільки в її спогадах.
Вона подивилася в небо й тихо сказала:
— Дякую.
А потім повернулася до будинку.
Тепер на неї чекало звичайне життя. Батько, навчання, нова робота, і нові люди.
І, можливо, нова книгарня, яка ще тільки мала знайти свого господаря.
Але десь глибоко в душі Емілі знала:
якщо вона навчилася чогось у тому дивному місці, то саме одного — час не можна повернути.
Його можна тільки прожити.
І тепер вона збиралася зробити все, щоб більше не витрачати його даремно.