Глава 32

Вже почало сутеніти, коли хлопець нарешті вийшов із будинку. Та, на превеликий жаль, у руці він тримав той самий флакон, який був так потрібен Емілі.

Він рушив у напрямку крамниці тією самою стежкою, якою прийшов сюди.

А в цей час Діна повернулася з лісу.

Щойно вона зайшла до крамниці, одразу відчула, що щось не так. Емілі не було.

— Жалюгідне дівчисько… — прошипіла вона.

У нападі люті Діна почала жбурляти речі з полиць, скидати коробки й розбивати їх об стіну.

— Я знайду тебе! Чуєш?! Я знайду!

Саме в цей момент двері крамниці відчинилися.

На порозі стояв хлопець.

— Артур? — здивовано промовила Діна.

Він повільно зайшов усередину й озирнувся.

— Мамо, я хотів тебе дещо запитати.

Діна завмерла.

— Я бачив у твоїй кімнаті зламані двері. А за ними був макет цієї крамниці… тільки зовсім іншої. На ньому була вивіска «Книгарня».

Він зробив кілька кроків уперед.

— Це правда, що ти зачарувала це місце? Що колись воно виглядало зовсім інакше?

Діна мовчала.

А потім тихо відповіла:

— Так. Це правда.

— Але навіщо?

Жінка опустила погляд.

— Тому що я завжди хотіла залишатися молодою, сину. Я просто не хотіла, щоб час мав наді мною владу.

Артур довго дивився на неї.

— Але ти розумієш, що зовсім не цінувала те, що мала?

Діна підняла на нього очі.

— Люди старіють. Це їхня природа. І коли вони стають старшими, вони починають цінувати саме ті роки, які прожили. Цінувати час, у якому перебувають зараз. Бо час назад не повернеш.

Він помовчав, а потім підійшов до дверей кімнати марно втраченого часу.

— Знаєш, мамо, у наш час багато людей марно витрачають свій дорогоцінний час на дурниці. Вони могли б робити щось корисне для себе, для своїх близьких, для світу.

Артур відчинив двері.

— Вони раз за разом сидять у телефонах, дивляться рілси й короткі відео, гортають стрічку в Instagram чи Facebook. Кажуть, що це їх заспокоює. Безкінечно сперечаються в коментарях через речі, які вже завтра ніхто навіть не згадає.

Він провів рукою по старій полиці.

— А могли б витратити цей час на щось справді важливе.

Артур повернувся до матері.

— А ти просто захотіла випередити їх. Хотіла бути завжди молодою, завжди енергійною, але так не працює.

Діна нічого не відповідала.

— За все, що ми робимо, хороше чи погане, рано чи пізно доводиться платити.

Він поглянув на флакон у своїй руці.

— Значить, ця дівчина була права. Ти справді зачарувала це місце.

Діна зблідла.

— Ти не розумієш…

— Ні, тепер розумію.

Артур повільно похитав головою.

— Ти зробила це лише заради своєї молодості. Забирала в людей їхні спогади, їхній час… і навіть не замислювалася, що вони залишають після себе. Я думав, що ця крамниця завжди була такою. Що вона сама себе створила. А виходить, це ти змінила її.

Він стиснув флакон.

— І через тебе постраждало багато людей.

— Артуре…

— Але тепер настав час розплати.

Він підняв флакон і, не вагаючись, вилив зілля просто на підлогу крамниці.

— Ні! — закричала Діна. — Артуре, що ти наробив?!

Та було вже пізно.

Зілля розтеклося тонкою мерехтливою плямою по дерев'яній підлозі.

Діна раптом схопилася за груди.

— Ні…

Її обличчя почало змінюватися просто на очах. Шкіра вкрилася зморшками, волосся за лічені секунди стало сивим, постава зігнулася. Молодість, яку вона так довго утримувала магією, почала стрімко залишати її.

За мить перед Артуром уже стояла зовсім інша жінка — змучена століттями стара, на вигляд якій було далеко за сто років. Вона зробила крок, а потім ще один. І впала на підлогу.

Артур кинувся до неї, але було пізно.

Діна востаннє вдихнула й заплющила очі.

А наступної миті її тіло почало розчинятися.

Спочатку зникли руки, потім плечі, обличчя…

За кілька секунд на підлозі вже нічого не залишилося, ні тіла, ні сліду.

Ніби Діни ніколи й не існувало.

Артур мовчки стояв посеред крамниці, не в змозі повірити у те, що щойно сталося.

А десь далеко, в темному лісі, Емілі навіть не здогадувалася, що її пошуки зілля щойно змінили долю всієї крамниці назавжди.

Та раптом просто на очах у Артура крамниця почала змінюватися.
Спочатку здригнулися стіни. Старе дерево ніби втратило свою силу, а потім одна за одною почали змінюватися полиці. На них раптом з'явилися книги — нові, яскраві, різноманітні.
Старі меблі зникали, поступаючись місцем сучасним стелажам. Стіни стали світлими, приміщення — просторішим, а підлога засяяла свіжим покриттям. Навіть двері змінилися, ставши новими й сучасними.
За кілька хвилин перед Артуром уже стояла зовсім інша крамниця, і це була звичайна книгарня.
Сучасна, затишна, зі стильним європейським ремонтом і великими полицями, заставленими книгами.
Артур не міг повірити власним очам.
— Отже… ось якою вона мала б бути насправді, — тихо промовив він.
Тепер усе ставало зрозуміло.
Поки Діна утримувала свою молодість, крамниця ніби була приречена старіти замість неї. Вона застигла в минулому, прихована від світу магією.
А коли Діна зникла, зникла й магія.
Разом із нею почав зникати ліс.
Дерева навколо крамниці раптом почали розступатися, ніби їх ніколи тут і не було. Густа темрява зникла, крізь якусь мить стало видно звичайну асфальтовану дорогу.
За нею відкрилися вулиці, будинки, паркани, звичайний світ, і ніяких дзеркал, ніяких порталів, чи лісу,і ніякої магії. Її просто не стало.
Ніби її тут ніколи й не існувало.
Емілі саме стояла біля будинку, коли раптом помітила, що навколо щось змінилося.
Вона кліпнула очима.
Ще секунду тому перед нею був густий ліс. А тепер асфальтована дорога. Кілька поодиноких дерев обабіч.

Емілі озирнулася.
— Як це?..
Ліс зник.
Просто зник, залишивши після себе лише звичайний краєвид.
Вона ще кілька секунд стояла нерухомо, намагаючись зрозуміти, що сталося.
А потім згадала про крамницю.
— Артур…
Емілі різко розвернулася й щодуху побігла дорогою.
Їй потрібно було побачити все на власні очі.
Вона мчала до крамниці, не знаючи, що за кілька хвилин побачить місце, яке ще недавно здавалося їй частиною іншого світу.
Тепер воно мало стати звичайною книгарнею.
Але чи справді разом із Діною зникла вся магія?
Цього Емілі ще не знала.