Глава 31

Діна ще кілька хвилин стояла посеред крамниці, ніби вагалася, чи справді може залишити Емілі саму. Потім підійшла до полиці, взяла невелику скляну пляшечку і уважно розглянула її проти світла.

— Мені потрібно одне зілля, — нарешті сказала вона. — Інакше нічого не вийде.

Емілі мовчала.

— Я ненадовго. Не намагайся робити дурниць.

Діна ще раз перевірила мотузки, переконалася, що вони міцно тримають Емілі, а тоді вийшла з крамниці.

Двері за нею тихо зачинилися.

Емілі прислухалася.

Кроки Діни поступово стихали серед дерев. Ще кілька секунд вона чула шелест сухого листя, а потім навколо запанувала тиша.

— Нарешті…

Емілі опустила погляд на мотузку.

Її зап'ястя вже почервоніли від того, як довго вона намагалася звільнитися. Вузол був затягнутий дуже міцно, і спочатку здавалося, що розв'язати його без допомоги просто неможливо.

Але тепер Діни не було.

Емілі повільно вдихнула.

— Добре. Давай ще раз.

Вона почала ворушити пальцями, намагаючись знайти хоча б невеликий простір між мотузкою та шкірою. Спочатку нічого не виходило. Кожна спроба лише сильніше затягувала вузол.

Емілі зупинилася, заплющила очі й змусила себе заспокоїтися.

Паніка не допоможе.

Вона згадала слова Діни: «Тихо і не рипайся».

— Саме цього ти від мене й очікуєш, — прошепотіла Емілі. — Що я просто сидітиму й чекатиму.

Вона знову почала рухатися.

Цього разу Емілі не смикала мотузку. Вона повільно повертала зап'ястя, шукаючи найслабше місце. Дерев'яна основа за її спиною була трохи нерівною. Один край дерева виступав назовні.

Емілі відчула його пальцями.

Вона спробувала протягнути мотузку до того місця, раз, другий, третій.

— Давай…

Мотузка трохи послабилася, і вона відчула це.', зовсім трохи.

Але вузол уже не був таким тугим.

Дівчина зібрала всі сили й обережно потягнула руки в різні боки.

Мотузка врізалася в шкіру.

— Ай…

Емілі скривилася, але не зупинилася.

Ще раз, і ще...

Її руки тремтіли, спина затерпла, а ноги вже майже не слухалися від незручного положення. Вона на мить заплющила очі, перевела подих і знову взялася за вузол.

Цього разу пальці нарешті знайшли маленьку петлю.

Емілі потягнула її нігтем.

Нічого.

Потягнула ще раз.

Петля посунулася.

— Є…

У неї навіть з'явилася слабка усмішка.

Вона працювала далі — повільно, терпляче, не дозволяючи собі поспішати. Пальці боліли, нігті ламалися об грубу мотузку, але поступово вузол почав розходитися.

І раптом…

Шурх!

Мотузка впала на підлогу.

Емілі завмерла.

Вона кілька секунд просто дивилася на звільнену руку, ніби сама не вірила, що їй це вдалося.

— Я вільна…

Та радіти було ще зарано.

Друга рука залишалася прив'язаною до дерев'яної основи біля печі.

Емілі обережно підсунулася ближче, намагаючись дістати вузол пальцями. Тепер вона вже знала, що може його розв'язати.

Минуло кілька хвилин.

І нарешті другий вузол теж піддався.

Мотузка зісковзнула з її зап'ястя.

Емілі одразу відсмикнула руки й потерла їх, намагаючись відновити кровообіг. На шкірі залишилися червоні сліди.

Вона повільно піднялася.

Ноги затерпли настільки, що дівчина ледве втрималася на них.

— Ох…

Емілі сперлася рукою на край печі й кілька секунд просто стояла.

Синє полум'я мерехтіло перед нею.

Воно більше не здавалося їй таким страшним, навпаки. 

Емілі озирнулася на двері.

Діни ще не було.

Тоді її погляд ковзнув до дзеркала.

Вона зробила крок.

У відображенні стояла вона сама.

Але за її плечем, майже непомітно, почав вимальовуватися силует старої Діни.

Емілі різко повернулася, позаду не було нікого.

Емілі не стала більше гаяти часу.

Щойно вона переконалася, що вільна, одразу вийшла з крамниці й рушила знайомою стежкою крізь ліс. Вона добре пам’ятала дорогу до будинку Діни, адже вже була тут раніше.

Ліс зустрів її густою тишею. Гілки дерев перепліталися над головою, пропускаючи лише тонкі смуги ранкового світла. Емілі йшла швидко, час від часу озираючись.

Вона знала, що можливо Діна може повернутися.

І якщо та побачить її зілля в руках, другого шансу може вже не бути.

Нарешті між деревами показався знайомий будинок, Емілі зупинилася.

Вона уважно оглянула стежку, потім подивилася ліворуч, праворуч, нікого.

Навіть шелесту кроків.

— Тільки б встигнути…

Вона швидко піднялася сходами й обережно прочинила двері.

Усередині панував напівморок.

Емілі прослизнула до будинку й тихо зачинила за собою двері.

Вона вже приблизно знала, де могла бути потрібна річ. Емілі почала поспіхом відкривати шухляди, зазирати на полиці, відсувати невеликі скриньки.

— Де ж воно?..

На столі стояли десятки пляшечок.

Одні були наповнені прозорою рідиною, інші світилися зеленкуватим або золотавим відтінком. На деяких не було жодних написів.

Емілі взяла одну, роздивилася й поставила назад.

— Не те…

Вона відкрила наступну шафу.

Там, за старими книгами, виднівся невеликий темний флакон.

Серце Емілі забилося швидше.

Вона зробила крок до нього.

Ще один.

Її пальці вже майже торкнулися пляшечки…

І раптом кімнату залило срібне сяйво.

Емілі різко відсахнулася.

— Що?..

Джерелом світла було дзеркало.

Його поверхня раптом спалахнула, наче по ній пробігла хвиля місячного світла. Відображення кімнати затремтіло, а за мить у дверях з'явився хлопець.

Молодий.

Високий, із темним волоссям і здивованим поглядом.

Він зупинився на порозі.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Емілі одразу зрозуміла, хто це.

Син Діни.

— Ти хто? — різко запитав він.

Емілі відступила від полиці.

— Я…

Хлопець перевів погляд на відкриті шухляди, розкидані книги й пляшечки на столі.