Глава 30

Діна підійшла до входу, уважно подивилася на порожнє місце над дверима, а потім зізналася, що сама ніколи не бачила де минулий хранитель заховав цю вивіску, і вважала що її давно вже й нема.
Емілі знову подивилася на порожні полиці, на стіни й на табличку, яка лежала біля її ніг.
Емілі відчула, як усередині знову прокидається те саме знайоме відчуття, яке з’являлося щоразу, коли перед нею виникала нова загадка, і тепер вона вже не могла просто залишити її без відповіді, адже якщо всі чужі речі та спогади повернулися своїм господарям, можливо, разом із ними почала повертатися й справжня історія цього місця, а десь тут у крамниці досі могла чекати втрачена вивіска з написом «Книгарня».

—А тепер Діно розказуй мені як і навіщо ти зачарувала просту книгарню так що вона зникла з карт нашого міста?І для чого саме тобі це було потрібно? Для якої саме мети ти зачарувала книгарню, яка стала такою темною? Що брала в обмін за речі, чужі спогади? І так що люди які не погоджувалисч на цей обмін, прлсто не могли із неї вийти?

— Емілі, ти мене не зрозумієш! Колись тут не було ніякого лісу, ні цієї крамниці, а була лише звичайна книгарня, яка знаходилась майже на окраєні цього міста, а я була молодою і наївною дівчиною, я закохалася у одного хлопця, ми зустрічалися, він казав що кохає мене, і обіцяв одружитися, а коли я завагітніла, він кинув мене і одразу одружився на іншій, пізніше я народила Ентоні, він зараз живе у звичайному у світі, і лиш зрідки приходить до мене, через зеркало яке ти бачила у моєму будинку, і саме із ним ти стикнулась у дверях, коли я тобі дала розгадку, і ти мала повернутися у свій світ. Я не могла забути Антуана, роки минали, і я ставала старшою, тоді я зрозуміла, що я маю надзвичайні здібності, я була здатна побачити майбутнє, і у ньому я побачила себе старою столітньою жінкою, це був мій страх, стати старою, і тоді я вирішила знайти відповідь як це старіння зупинити.. Я хотіла повернути Антуана всіма силами, але він був молодшим за мене на 10 років, якось я прийшла у цю книгарню, і на одній із полиць я знайшла стару книгу, у ній і була відповідь на те, що саме потрібно робити, щоб зберегти свою молодість. Там було сказано як заварювати зілля, щоб зупинити час, і я зрозуміла що було потрібно вилити його біля книгарні. І саме тоді і все змінилося. Саме після цього моменту це місце стало зачарованим, а у моєму будинку одразу з'явився макет зменшеної будівлі, в якій світилося світло і було видно тіні людей, і саме так це місце стало зачарованим, і час тут зупинив свій відлік, я залишалась завжди молодою, хоча поза цим світом минав час, але є одне але, я не могла більше вийти звідси, я застрягла у цьому зачарованому місці. Мій син міг повертатися, у інший світ і жити там своїм звичайним життям, а я ні...І саме тому я захотіла стати хранителькою, адже я вже знала що хранителі крамниці мають право раз на місяць виходити звідси, а я хотіла нарешті побачити своє рідне місто, і прийти у свій рідний дім, у якому я вже так багато років не жила...Хранителі змінювалися, а я залишалася.. Крамниця забирала спогади в обмін за вихід із неї. Хоча я й зберегда свою молодість, але не стала щасливою... І люди яких я прирекла на такі страждання теж...

Емілі мовчки дивилася на неї, а потім перевела погляд на крамницю. Тепер вона знала, що повинна зробити.
— Тоді я поверну їй її попередній вигляд.
Вона вже зробила крок до виходу, коли Діна раптом різко перегородила їй дорогу.
— Ні.
Емілі здивовано підняла очі.
— Але ж ти сама щойно сказала, що це зробила ти.
— Так я зкащала, але це не означає, що я дозволю тобі все виправити.
— Чому?
Діна підійшла ближче.
— Ти повернула людям усі спогади й речі, які вони втратили. Але повернути крамниці її попередній вигляд я тобі не дозволю.
— Діно, ти не можеш просто…
Емілі не встигла договорити.
Діна раптово схопила її за руку. Емілі спробувала вирватися, але Діна виявилася сильнішою, ніж здавалася. За мить вона вже перетягнула мотузкою одну руку Емілі, а другу прив'язала до міцної дерев'яної основи біля печі.
— Що ти робиш?! — обурено вигукнула Емілі, смикнувши руками.
— Тихо.
— Відпусти мене!
Діна затягнула вузол і холодно подивилася їй в очі.
— Ти більше й на крок звідси не рушиш. Зрозуміла?
Емілі з недовірою дивилася на неї.
— Ти серйозно мене зв'язала?
— Цілком.
— Але навіщо?
— Бо якщо ти повернеш крамниці її попередній вигляд, усе, що я зробила, і чого так старанно добивалася просто зникне.
— Можливо, саме це й потрібно.
— Ні! — різко відповіла Діна.
Її голос відбився від темних стін крамниці.
— Сиди тут, і не чіпай нічого. Не намагайся звільнитися, у тебе і так нічого не вийде...
Емілі стиснула губи.
— Ти не можеш утримувати мене тут.
Діна нахилилася ближче.
— Можу. І повір, Емілі, якщо ти спробуєш щось зробити без мого дозволу, тобі буде набагато гірше..
Вона випросталася й відійшла від неї.
Емілі залишилася біля печі, прив'язана до дерев'яної основи. Але найбільше її налякало не те, що Діна зв'язала її. Її налякало інше. Піч перед нею раптом сама спалахнула блідим синім полум'ям.
І з її глибини почувся тихий шепіт:
— Не довіряй Діні…

Емілі важко дихала, намагаючись звільнити руки. Мотузка міцно тримала її біля дерев’яної основи, а синє полум’я у печі відкидало на стіни химерні тіні.

Діна вже відходила від неї, коли Емілі раптом помітила рух у дзеркалі, і вона різко озирнулася, а у відображенні позаду Діни стояла зовсім інша жінка, знову та сама стара постать. Її обличчя було вкрите глибокими зморшками, волосся — майже повністю сиве, а погляд важкий і втомлений. На шиї висів той самий кулон, який Емілі бачила на Діні.

Емілі завмерла.

— Діно…

Та озирнулася, а у дзеркалі вже була лише звичайна Діна — молода, красива й спокійна.

Стара постать зникла так само раптово, як і з’явилася.

— Ти щось побачила? — запитала Діна.