Глава 28

Наступного ранку Емілі вирушила в ліс за травами, але насправді її метою було знайти те саме зілля у будинку Діни. Вона добре пам’ятала дорогу до будинку й була впевнена, що без проблем знайде його знову.
Ліс зустрів її тією самою тишею, що й напередодні. Емілі йшла знайомою стежкою, час від часу озираючись на дерева, доки нарешті не вийшла на потрібне місце.
Але там на неї чекало щось дивне.
Будинку не було.
Замість нього стояли лише старі, високі дерева. Ні сліду від стін, дверей чи навіть стежки, яка вела до ґанку.
Емілі застигла.
— Ні… цього не може бути, — прошепотіла вона.
Вона озирнулася, намагаючись упізнати місцевість, потім зробила кілька кроків уперед і знову подивилася навколо, і нічого.
— Але ж він був тут…
Емілі чудово пам’ятала цей будинок: його вікна, двері, старий ґанок і навіть велике дерево, що росло неподалік від стіни. Тепер не залишилося нічого. Наче будинку й ніколи не існувало. Емілі підійшла до того місця, де, як їй здавалося, мали бути двері, й провела рукою по стовбуру найближчого дерева.
— Як це можливо?
Їй стало моторошно.
Будинок не міг просто зникнути. Хіба що це справа рук самої Діни. Емілі ще довго не хотіла здаватися. Вона обходила знайоме місце з усіх боків, заглядала за дерева, кілька разів поверталася на стежку, якою прийшла, сподіваючись, що просто заблукала, але будинку не було.
Ні старого ґанку, ні вікон, ні дверей. Навіть сліду від фундаменту не залишилося. Здавалося, ніби ліс поглинув його, стерши з цього місця будь-яку згадку про те, що він коли-небудь існував.
Емілі зрештою зрозуміла, що марно продовжує пошуки. Якщо Діна справді використала магію, то знайти будинок без її допомоги навряд чи вдасться.
Тому вона вирішила хоча б виконати те, заради чого прийшла до лісу.
До самого вечора Емілі збирала трави, необхідні для зілля. Одні росли біля струмка, інші ховалися поміж корінням старих дерев, а кілька рідкісних рослин вона знайшла на невеликій галявині, де крізь густе листя пробивалося останнє сонячне проміння.
Коли кошик нарешті наповнився, Емілі зрозуміла, що день майже закінчився. Вона втомлено підвелася й рушила назад. Дорога до крамниці здавалася довшою, ніж зазвичай. У голові раз у раз виникало одне й те саме питання: навіщо Діна сховала свій будинок?
Коли над лісом почало сутеніти, між деревами нарешті з’явилося знайоме світло.
Емілі полегшено видихнула й прискорила крок. Переступивши поріг, вона одразу побачила Діну.
— Я знайшла все, що потрібно, — сказала Емілі, поставивши кошик на стіл.
Діна підійшла, уважно перебрала трави й задоволено кивнула.
— Добре. Саме це мені й потрібно.
Після цього вона забрала трави й пішла до своєї кімнати, залишивши Емілі саму.
Дівчина відчула, наскільки втомилася за цей день. Вона зайшла до своєї кімнати й побачила на столі вечерю, яку приготувала для неї Діна. Тепла їжа ще пахла прянощами.
Емілі сіла за стіл і поїла, а потім її погляд упав на книгу.
Ту саму загадкову книгу, яка завжди знала більше, ніж говорила. Емілі підсунула її до себе, відкрила чисту сторінку й узяла ручку:
Чому зник будинок Діни?
Вона чекала.
Через кілька секунд на сторінці почали проступати темні літери.
"Діна зробила так, щоб його було не видно".
Емілі нахмурилася.
— Не видно?.. Але чому?
Вона записала наступне питання:
Як можна зробити так, щоб цілий будинок зник з очей?
Книга на мить залишила сторінку порожньою, а потім на ній з’явилися нові слова:
"Дім не зник, зникла лише можливість його бачити".
Емілі завмерла.
Тепер вона зрозуміла, що вранці не помилилася. Вона справді стояла саме на тому місці. Будинок був там, просто Діна зробила так, щоб ніхто не міг його побачити.
Але навіщо?
Емілі знову взяла перо:
"А чому відвідувачі більше не приходять до крамниці, якщо їхні речі та спогади досі тут? Як вони зможуть їх забрати?"
Книга довго залишалася нерухомою, а потім сторінка почала заповнюватися чорнилом:
 "Відвідувачі більше не приходять, тому що я більше не кличу їх, саме через нову хранительуц, вона проти того щоб їх тут приймати. Але речі та спогади, які вони залишили тут, не повинні залишатися в крамниці назавжди. Якщо ти хочеш повернути все втрачене його господарям, відкрий вогонь у печі та кинь туди всі речі, що зберігаються в крамниці, разом із флешками зі спогадами. Вогонь не знищить їх, а поверне кожну річ і кожен спогад тому, кому вони належать. Коли остання річ зникне у полум’ї, крамниця більше не зможе утримувати чуже, і все втрачене повернеться до своїх господарів".
Емілі повільно підвела голову.
Тепер вона знала, що має зробити.
Вона встала з-за столу й попрямувала до кімнат, де зберігалися загублені речі.
Та щойно Емілі взяла першу коробку, у дверях з’явилася Діна.
— Емілі, що ти робиш?
— Повертаю речі їхнім власникам.
Діна перегородила їй дорогу.
— Ти не можеш цього робити. Ти навіть не уявляєш, що станеться, якщо крамниця втратить усе, що зберігає.
Емілі подивилася на неї, але цього разу не відступила.
— Саме тому я й хочу це зробити. Ці речі не належать крамниці.
Діна спробувала забрати коробку з її рук, але Емілі міцніше притиснула її до себе.
— Віддай мені це.
— Ні.
— Емілі, ти не розумієш, що робиш. Ці речі пов’язані з крамницею, з її силою, з усім, що відбувалося тут. Якщо ти почнеш кидати їх у вогонь, назад уже нічого не повернеш.
— А хіба вони повинні залишатися тут? — запитала Емілі. — Вони належать людям, які їх втратили.
Діна замовкла, але невдовзі знову спробувала її зупинити. Вона говорила, переконувала, навіть намагалася стати між Емілі та піччю, проте цього разу дівчина вже не дозволила страху змусити себе відступити.
Вона знала, що повинна зробити.
Емілі понесла коробку до печі, відкрила дверцята й обережно поклала всередину перші речі.
Діна кинулася до неї.
— Не роби цього!
Але Емілі вже взяла першу флешку зі спогадами й піднесла її до вогню.
На мить вона завмерла, а потім кинула флешку в полум’я.
Вогонь спалахнув яскравіше, але нічого не згоріло. Навпаки, крізь полум’я пройшла хвиля сріблястого світла.
Діна відступила на крок.
— Що ти наробила?..
Емілі дивилася на вогонь, не відповідаючи.
І в ту ж мить десь далеко, за межами крамниці, людина, яка багато років не могла згадати один важливий момент свого життя, раптом зупинилася посеред дороги.
Перед її очима виник давно забутий образ.
Спогад повернувся.
А в печі спалахнула ще одна срібляста іскра.