Глава 26

Емілі зайшла на подвір’я будинку й одразу підійшла до дверей, сподіваючись, що цього разу їй пощастить, але щойно вона взялася за стару металеву ручку й спробувала її повернути, стало зрозуміло, що двері були замкнені.

— Чудово... — тихо пробурмотіла вона, відступаючи на крок.

Тоді Емілі вирішила обійти будинок навколо й уважніше оглянути його. Вона повільно пройшла вздовж дерев'яної стіни, розглядаючи старі вікна, поки не помітила одне, яке було трохи привідчинене.

Емілі озирнулася, переконалася, що поблизу нікого немає, а потім піднялася на підвіконня й обережно пролізла всередину. Щойно вона опинилася в будинку, одразу відчула, наскільки тут було темно, адже всі вікна виявилися щільно закритими важкими темними шторами, крізь які майже не проникало денне світло, а в повітрі стояв запах старого дерева, пилу й чогось незнайомого, гіркуватого, ніби тут часто готували різноманітні зілля.

Кімната виглядала моторошно, хоча Емілі вже була тут раніше, проте тепер усе здавалося зовсім іншим: старі меблі відкидали довгі тіні на підлогу, на стінах висіли незрозумілі предмети, полиці були заставлені пляшечками, книгами та різними засушеними рослинами, а тиша була такою густою, що дівчині здавалося, ніби навіть найменший звук тут чути набагато сильніше.

Та найбільше Емілі не давала спокою одна думка це — дзеркало, адже саме воно колись показало їй справжню Діну у крамниці. Емілі досі пам’ятала ту мить, коли побачила у відображенні не молоду жінку, яка стояла поруч із нею, а стару відьму, якій, здавалося, було вже близько ста років. Сиве волосся, зморшкувате обличчя, старий одяг... А зараз Діна виглядала так, ніби їй було не більше тридцяти п’яти.

І навіть найдорожчі косметичні процедури у світі не могли б зробити таку зміну. Емілі повільно підійшла до того самого дзеркала, у якому минулого разу побачила свої страхи й отримала відповідь на запитання, як вийти з крамниці, вона уважно вдивилася у його поверхню. Але цього разу дзеркало виглядало абсолютно звичайним. Жодного сріблястого сяйва. Жодних дивних образів. Лише її власне відображення. Емілі ще кілька секунд стояла перед ним, а потім перевела погляд на кімнату.

Тепер вона здавалася їй ще темнішою та похмурішою, ніж минулого разу, щось таке ніби старе й небезпечне, що довгий час залишалося прихованим. На важкому дерев’яному столі лежали кілька старовинних книг із потертілими обкладинками, поруч стояли маленькі скляні флакони з різнокольоровими рідинами, а біля них були розкладені сухі трави, коріння та невідомі Емілі рослини, деякі з яких уже втратили колір від часу, але все одно зберігали різкий запах.

Емілі хотіла пройти до іншої кімнати, але двері виявилися зачиненими. Вона взялася за ручку й спробувала її повернути, але було марно. Двері не піддавалися.

 "Значить, там щось є дуже важливе". — Подумала вона.

Емілі почала шукати ключ, перевіряючи шухляди, полиці та навіть стару скриню в кутку, але нічого не знайшла, і тоді вона вирішила піти на радикальні заходи. У коморі Емілі знайшла старий лом, який, очевидно, давно ніхто не використовував, і, повернувшись до дверей, просунула його між дверним полотном та одвірком.

Вона натиснула щосили, раз, другий. Дерево затріщало. Ще один сильний рух — і двері нарешті піддалися. Емілі обережно увійшла до кімнати. Та те, що вона там побачила, буквально повергло її в шок. Посеред кімнати стояв макет її знайомої Крамниці загублених речей. Емілі одразу впізнала будівлю, її форму, вікна, двері й навіть маленькі деталі, які вона пам’ятала ще з першого дня. Але замість звичної вивіски на макеті було написано:

«Книгарня».

— Книгарня?..

Емілі кілька секунд просто дивилася на напис. Що це означало? Як це крамниця загублених речей могла бути книгарнею? Чи це якась помилка? Або... Можливо раніше крамниця була книгарнею.. І як їй узагалі вдалося перетворити це місце на загадкову Крамницю загублених речей? Вона нахилилася ближче.

Тут усе збігалося, окрім одного — вивіска була іншою. На макеті навіть було видно сліди розлитої рідини, яка застигла біля самої будівлі, і Емілі одразу подумала про зілля.

Вона уважніше заглянула всередину. І тут її подив став ще більшим. Макет виглядав надто реалістично. У маленьких кімнатах сяяло світло, у вікнах можна було побачити крихітні приміщення, а деякі деталі були настільки точними, що Емілі на мить здалося, ніби перед нею не маленька модель, а справжня крамниця, зменшена якимось незрозумілим способом.

— Як це могло статися, якщо це просто макет?..

Емілі ще раз нахилилася над ним.

— Книгарня...

Вона повільно повторила це слово.

— Виходить, це місце раніше було книгарнею?

І раптом над макетом почали кружляти темні тіні. Спочатку одна, а потім друга. А за мить їх стало так багато, що вони майже повністю закрили маленьку будівлю.

Емілі налякалася й одразу розвернулася, намагаючись вийти з кімнати, але двері раптом із гучним стуком зачинилися прямо перед нею.

Вона смикнула ручку, замкнено. Емілі відчула, як серце шалено забилося в грудях, вона налякано ще пробувала відчинити їх. Вона вже встигла пошкодувати, що взагалі прийшла сюди.

Та раптом перед нею з’явилася світла фігура. Емілі завмерла.

— Меггі?..

Так, це була вона. Її постать була майже прозорою, ніби складалася зі сріблястого світла.

— Емілі, слухай мене уважно, — сказала Меггі. — Зараз я перебуваю у нашому світі.  Будь обережна, — продовжила Меггі. — І пам’ятай про книгу, яку я залишила тобі. Вона дасть тобі відповіді на запитання й, можливо, приведе тебе до відповідей і виходу які ти повинна знайти, ти повинна повернути крамниці її минулий стан. Просто пиши у книзі те що ти хочеш запитати у крамниці, і ти будеш отримувати відповіді.

Емілі хотіла поставити ще безліч запитань, але не встигла промовити й слова, як світла постать почала розчинятися. І за мить Меггі зникла. А разом із нею зникли й темні тіні. Макет знову став звичайним макетом. Світло всередині маленьких кімнат згасло. А двері раптом самі відчинилися. Емілі ще кілька секунд стояла, не розуміючи, що саме щойно сталося.