Глава 23

Батько повернувся додому вже надвечір, а Емілі вже чекала на нього у вітальні. Вона довго не знала, як почати розмову, але зрештою набралася сміливості.
— Тату, мені потрібно тобі дещо сказати.
Чоловік відразу насторожився.
— Щось сталося?
— Ні. Принаймні... не так, як ти можеш подумати.
Емілі сіла навпроти нього.
— Я хочу поїхати у далеку подорож.
Батько здивовано подивився на доньку.
— У подорож?
— Так.
— Куди саме?
Емілі на мить замовкла, адже вона не могла сказати правду, і не могла розповісти про крамницю, дзеркала й світ, про існування якого він навіть не здогадувався.
— Я поки що не можу тобі цього сказати.
На обличчі батька з'явилося занепокоєння.
— Емілі, після того, що вже сталося... ти справді думаєш, що я просто відпущу тебе кудись, не знаючи навіть куди?
— Я розумію.
Вона взяла його за руку.
— Але цього разу все буде добре. Я обіцяю.
— А зв'язок?
— Там його може не бути, тату не хвилюйся так, просто їду до своєї подруги, яка живе у такій місцевості де просто немає зв'язку!
Чоловік важко зітхнув.
— І надовго ти їдеш?
Емілі опустила очі.
— Ще поки не знаю.
Адже вона не знала, скільки часу проведе у лісі цього разу. Не знала, що чекає на неї у крамниці. І навіть не знала, чи зможе повернутися так само легко, як повернулася раніше.
— Просто не хвилюйся за мене, добре? — тихо попросила вона.
Батько довго дивився на неї.
— Ти вже доросла... Але для мене все одно залишишся моєю донькою.
Емілі усміхнулася й обійняла його.
— Я скоро повернуся.
Вона дуже хотіла, щоб ці слова були правдою.
Наступного ранку батько відправив доньку на автобус, який ніби то мав відвезти її до подруги. Але як тільки батько вийшов і сів у маршрутку, Емілі швидко вийшла із автобуса і попрямувала додому. В коридорі вона знову подивилася у дзеркало.
Емілі підійшла ближче.
— Ну ж бо...
Нічого.
Вона вже хотіла відвернутися, коли раптом помітила щось за вікном.
На підвіконні сиділа сова.
Та сама.
Вона нерухомо дивилася просто на Емілі.
Дівчина завмерла.
— Ти знову тут...
Сова лише нахилила голову.
Емілі озирнулася, ніби хотіла переконатися, що за нею ніхто не спостерігає, а потім знову подивилася на птаха, а сова не зводила з неї очей, Емілі зробила крок до дзеркала, і тоді його поверхня знову засвітилася сріблястим сяйвом, і вже цього разу вона не вагалася, повільно простягнувши руку пальці торкнулися холодної поверхні, яка миттєво стала схожою на воду емілі глибоко вдихнула і зробила крок уперед світ миттєво навколо неї змінився. На мить усе зникло — будинок, дзеркало, вікно, знайома кімната, а потім вона знову опинилася серед дерев, у зачарованому лісі, і тоді Емілі повільно озирнулася, вона впізнала стежку, і дерева, старі камені, і знайомий запах вологого листя, десь неподалік мала бути крамниця. Дівчина рушила вперед, але вже за кілька хвилин її щось насторожило, адже було надто тихо, якось незвично тихо, і не було чути голосів.є, не було кроків, навіть птахи ніби замовкли.
Емілі сповільнила ходу.
— Що тут відбувається?..
Вона пішла далі і нарешті побачила крамницю, дівчина зупинилася. Двері були відчинені навстіж, Емілі насупилася.
Раніше вони майже завжди були зачинені, вона обережно підійшла ближче.
— Меггі?
Тиша.
— Меггі, це я.
Однак жодної відповіді не було, і тоді вона переступила через поріг, всередині було напівтемно, і вона зробила кілька кроків, всюди було порожньо.
Ні Меггі, ні нікого  і тоді дівчина повільно оглянула залу, але все було на своїх місцях, однак самої Хранительки не було. Емілі відчула, як усередині наростає тривога.
— Меггі?..
Вона пішла далі, заглядаючи в сусідні кімнати, і там не було нікого, кімната часу була порожня.
Кімната втрачених спогадів — теж.
Навіть там, де раніше Меггі проводила більшість часу, не залишилося жодного сліду її присутності.
Емілі повернулася до головної зали  і тепер її вже не залишало відчуття, що щось не так. Крамниця була тією самою. Але чомусь здавалася зовсім іншою. Наче вона чекала не на відвідувача. А на когось, хто мав повернутися сюди саме сьогодні. Емілі повільно зачинила за собою двері. І залишилася сама у крамниці І тепер не знала лише одного:
де Меггі?

Емілі ще кілька секунд стояла посеред крамниці, не знаючи, що робити далі. Тиша ставала дедалі важчою.
Раптом за її спиною почувся тихий голос:
— Я знала, що ти прийдеш.
Емілі різко обернулася.
У дверях стояла та сама жінка, яка колись допомогла їй вибратися з крамниці. Вона виглядала спокійною, ніби зовсім не здивувалася її появі.
Емілі одразу зробила крок до неї.
— Де Меггі?
Жінка ледь усміхнулася.
— Її більше тут не буде.
Емілі насупилася.
— Що це означає?
— Вона повернулася у свій світ.
— Але чому?
Жінка повільно пройшла до старого столу й провела пальцями по його поверхні.
— Її час перебування тут закінчився.
— Час?
— Так. Меггі пробула в цьому світі набагато довше, ніж мала. Відтоді, як вона стала Хранителькою, минуло дуже багато років. Настав момент, коли вона повинна була повернутися додому.
Емілі мовчки дивилася на неї.
— То тепер крамниця залишилася без Хранителя?
Жінка похитала головою.
— Ні.
— Чому?
Вона подивилася Емілі просто у вічі.
— Тому що тепер у неї є нова Хранителька.
Емілі завмерла.
— Хто?
Жінка усміхнулася.
— Я.
— Ви?!
Емілі зробила крок назад.
— Як це можливо?
— Все дуже просто, — спокійно відповіла жінка. — Коли ти повернулася у свій світ, Меггі вже настав час іти. Вона пішла, і нарешті новою хранителькою стала я.
Емілі все ще не могла повірити почутому.
— Але чому ви? Ви ж навіть не були тут Хранителькою раніше.
— Раніше — ні.
Жінка на мить замовкла.
— Але я давно знаю це місце. Знаю його правила. І знала Меггі, а також я знала, що одного дня її час закінчиться.
Емілі уважно вдивлялася в її обличчя.
— І тепер крамниця ваша?
Жінка повільно кивнула.
— Тепер моя.
І в цей момент Емілі відчула дивний холод. Щось у цій відповіді їй не сподобалося. Можливо, жінка говорила правду.
Але чомусь Емілі не могла позбутися відчуття, того що коли Меггі пішла, це виглядало якось дивно. Але повернення Емілі до крамниці було зовсім не випадковим.