Глава 22

Наступного ранку Емілі вирушила до інституту, а місто жило своїм звичним життям. Автобуси як і завжди поспішали за маршрутами, люди квапилися на роботу, студенти сміялися дорогою до занять, і їй здавалося що все було таким самим, як і раніше, та для Емілі світ уже ніколи не стане звичайним. У голові весь час крутилися одні й ті самі слова.
"Крамниця не відпустить тебе просто так..."
Вона намагалася переконати себе, що сріблясте сяйво в дзеркалі було лише грою світла, але серце не погоджувалося, і воно ніби знало більше. Під час лекції вона сиділа біля вікна, а викладач пояснював нову тему, студенти уважно занотовували матеріал, та думки дівчини були далеко звідси, і вона машинально дивилася у вікно.
І раптом на підвіконня тихо опустилася сова, але це була не просто сова, Емілі впізнала її. Біле пір'я з легким сріблястим відтінком та великі бурштин зові очі, і той самий уважний, серйозний погляд, терер вона була майже впевнена в тому що саме таку сову вона бачила біля входу до Крамниці загублених речей. А птах мовчки дивився просто майже хвилину на неї, наче впізнав.
Вона навіть перестала чути голос викладача, світ навколо ніби зупинився.
Минуло лише кілька хвилин, сова повільно схилила голову набік, наче запрошувала її пригадати щось дуже важливе, а потім різко змахнула крилами й полетіла.
— Зачекай!.. — ледь чутно прошепотіла Емілі.
Вона швидко підвелася й подивилася у вікно, та сови вже ніде не було, лише легкий вітер гойдав гілки дерев.
— Емілі? — пролунав голос викладача. — Усе гаразд?
Дівчина розгублено озирнулася.
Кілька студентів здивовано дивилися на неї.
— Так... вибачте...
Вона знову сіла на своє місце, та більше не могла слухати лекцію.
«Невже це була вона?..»
Коли закінчилося заняття, дівчина ще раз підійшла до того самого вікна, вона уважно оглянула подвір'я інституту.
Жодної сови вже ніде не було, так ніби її взагалі не існувало. І десь далеко, за межею звичного світу, крамниця загублених речей знову починала кликати її.
Та цього разу вона відчувала лише одне — попереду на неї чекала нова таємниця, ще глибша, ніж та, яку вона вже встигла розгадати.

І вже дорогою додому Емілі майже не помічала ні людей, ні автомобілів, а її думки весь час поверталися до сови.

«Вона була справжня... Я це знаю».

Дівчина досі не могла пояснити, чому саме ця зустріч не давала їй спокою. Здавалося, у ній було щось важливе, щось таке, чого вона поки не розуміла, і коли вона нарешті дісталася додому, вона відчинила двері й зайшла всередину.

— Тату, я вдома!

У відповідь — тиша.

Вона прислухалася.

Ні кроків, ні голосу.

Мабуть, батько ще не повернувся з роботи, і вона   вже зачинила двері й повільно почала роздягатися в коридорі, і зняла куртку, повісила її на вішак, поставила взуття на полицю. Івже хотіла пройти далі, коли раптом помітила щось дивне, у великому дзеркалі, що висіло навпроти, знову з'явилося сріблясте світло. Вона була дуже здивована, дзеркало знову відкривало їй портал у ліс до крамниці, і вона кілька секунд просто дивилася на дзеркало, не вірячи власним очам, а свме сяйво ставало дедалі сильнішим, а по поверхні скла пробігала срібляста хвиля.

— Що?.. Знову!

Емілі зробила крок ближче, і саме тоді почула голос:

— Емілі... де ти? Емілі...!

Дівчина різко обернулася.

У коридорі нікого не було.

— Що? Хто це?

Вона швидко подивилася у вітальню, потім на сходи, і було порожньо.

— Хто мене тільки що кликав?

Однак відповіді не було, і Емілі знову повернулася до дзеркала, а сріблясте сяйво вже заповнювало майже всю його поверхню. Її серце почало битися швидше, вона знала це світло, і знала, що воно означає, дівчина повільно підняла руку, і на мить зупинилася, а потім знову обережно торкнулася дзеркала, і пальці не зустріли холодного скла. Поверхня під ними здригнулася й стала м'якою, наче срібляста вода. Емілі різко відсмикнула руку.

— Портал...

Вона не помилялася, крамниця знову відкрила шлях до свого світу, але цього разу вона не відчула тієї безстрашної рішучості, яка охопила її раніше, а навпаки. Їй стало страшно, але не за себе, а за батька. Перед очима одразу постала картина того дня, коли вона вперше зникла, і його розгублене обличчя, пошуки, поліція і старий замок, і безсонні ночі. І вона навіть не хотіла думати про те, що він пережив, коли не знав, де його донька і що з нею сталося.

— Ні...

Емілі опустила руку, срібляста поверхня дзеркала продовжувала мерехтіти, крамниця чекала, але чи мала вона право знову туди йти? Вона сумнівалася! Адже тепер усе було інакше, вона вже знала, що це місце потребує її допомоги, знала і також що там залишилися таємниці, які вона ще не розгадала, а разом із ними — нова відповідальність, і можливо, їй доведеться знову залишити батька, і знову змусити його хвилюватися. Ні на цей раз вона хоча би все пояснить. Але не розкаже всю правду. Скаже лиш що їде кудись, щоб він не хвилювався за неї. Емілі повільно стиснула пальці, і відступила від дзеркала, однак сріблясте сяйво не згасало  а навпаки, воно ніби чекало на її рішення, Емілі подивилася на нього востаннє, і вперше вона зрозуміла, що повернення до крамниці — це вже не просто пригода, — це вибір. І цього разу вона мала подумати не лише про себе.

— Мені потрібно спочатку поговорити з татом...

Вона відвернулася від дзеркала, але десь глибоко всередині вже знала: цей портал не з'явився випадково.