Глава 21

Емілі повільно вийшла зі старого замку, а сонце вже піднялося над містом, тут все виглядало так само, як і місяць тому, ніби нічого й не сталося, та сама стежка, ті самі дерева, і лише Емілі була вже іншою, вона машинально торкнулася смарагдового кольє, що висіло на її шиї.
Тепер воно було не просто родинною реліквією.
Воно стало нагадуванням про те, що деякі відповіді можна знайти лише тоді, коли наважишся заглянути у власне серце...
Коли Емілі підійшла до свого будинку, вона побачила батька, і раптом...
— Емілі!
 Батько теж помітив доньку, і він кинувся до неї так швидко, що мало не перечепився через сходинку. Не сказавши жодного слова, міцно обійняв її. Так міцно, ніби боявся, що вона знову зникне, ітоді Емілі відчула, як його руки тремтять.
— Доню... — ледве вимовив він. — Де ти була?
Вона мовчала.
— Я обшукав усе місто...
Поліція прочесала кожен парк, кожну вулицю.
Ми навіть звернулися до волонтерів.
Я думав...
Його голос урвався.
— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу.
Емілі міцніше обійняла батька.
— Пробач, тату...
Він відступив на крок і уважно подивився на неї.
— Ти не поранена?
— Ні.
— Тобі ніхто нічого не зробив?
— Ні, тату.
Зі мною все добре.
Він полегшено зітхнув.
По його щоці непомітно скотилася сльоза.
— Навіть не уявляєш, як я злякався...
Емілі опустила очі.
— Тату... навіть якби я розповіла, де була, ти однаково мені не повірив би.
Батько лагідно усміхнувся.
— Можливо.
Але я все одно хочу почути.
Емілі ненадовго замовкла.
Потім дістала з-під куртки смарагдове кольє.
Сонячне проміння впало на камінь, і той спалахнув глибоким зеленим світлом.
— Я знайшла його...
Батько лише побіжно глянув на кольє.
Потім знову подивився доньці в очі.
І тихо сказав:
— Доню...
Кольє не таке важливе, як ти думаєш. Ти набагато важливіша для мене. Емілі здивовано підняла погляд.
Батько глибоко зітхнув.
— Знаєш... усі ці дні я звинувачував себе, адже мені здавалося, що це я винен.
Якби я тоді не накричав на тебе, і якби не сказав тих слів, можливо, ти нікуди б не пішла. Я думав, що втратив тебе назавжди.
Його голос затремтів.
— Пробач мені.
Емілі відчула, як на очах виступили сл
— Ні, тату...
Тобі нема за що просити вибачення.
Я теж багато чого зрозуміла.
Вона ще раз міцно обійняла його.
— Найголовніше, що ми знову разом.
Батько усміхнувся крізь сльози.
— Так.
І більше ніяке кольє у світі не варте того, щоб втратити найдорожчу людину.
Емілі мовчки кивнула.
У її пам'яті знову пролунали слова Меггі:
"Найцінніше у житті — це не речі. І навіть не спогади..."
Тепер вона по-справжньому розуміла їхній зміст.
Стоячи на порозі рідного дому, Емілі відчула, що повернулася не лише додому.
Вона повернулася до людей, яких любила.
І цього разу вона вже знала: справжню цінність мають не речі, а ті, з ким ми ділимо своє життя.

Минуло кілька днів.
Життя поволі поверталося у звичне русло.
Емілі знову відвідувала заняття в інституті, зустрічалася з друзями, вечорами допомагала батькові вдома. Здавалося, усе стало таким, як раніше, однак лише здавалося, і відтоді, як вона повернулася із Крамниці загублених речей, її вже не полишало відчуття, що щось змінилося назавжди, а найбільше не давали спокою останні слова Меггі.
"Крамниця не відпустить тебе просто так, адже вона обрала тебе наступною хранителькою..." І тепер Емілі згадувала ці слова щодня.
Вона намагалася зрозуміти, що саме мала на увазі хранителька.
«Чому саме вона, адже їй ще хотілося пожити звичайним життям, а не сидіти в крамниці? — думала вона дорогою до інституту. — Головну загадку крамниці я вже розгадала, ну звісно із допомогою тієї дивної жінки... Люди самі тримаються за те, що давно настав час відпустити. То що ще залишилося?» Однак відповіді не було.
Одного дня після занять Емілі повернулася додому трохи раніше, а батько ще був на роботі, і у будинку панувала тиша, а вона одразу піднялася до своєї кімнати, поклала рюкзак біля столу й важко сіла на ліжко.
Погляд мимоволі впав на смарагдове кольє.
Воно тихо блищало у променях вечірнього сонця.
— Меггі... — ледь чутно прошепотіла Емілі. — Чому саме я?
Аж раптом, краєм ока вона помітила дивне світло, і Емілі різко повернула голову, а дзеркало, що висіло на стіні її кімнати, на мить засвітилося знайомим сріблястим сяйвом, саме таким як тоді, у старому замку. І тепер її серце шалено закалатало, і вона повільно підвелася, і зробила кілька кроків, а сріблясте світло ніби хвилями рухалося по поверхні дзеркала, і Емілі вже простягнула руку, та в ту саму мить почула, як на вулиці проїхав автомобіль, вона інстинктивно озирнулася, лише на одну мить. Коли ж знову подивилася на дзеркало, то нічого вже не було, лиш звичайнісіньке скло, і її власне відображення, і жодного сріблястого сяйва. Потім торкнулася долонею холодної поверхні, і нічого.
— Невже... мені здалося?
Вона зробила крок назад.
Та в глибині душі вже знала відповідь, ні таке неможливо було уявити, і вона вже бачила це світло раніше, і ніколи б його не сплутала ні з яким іншим, і Емілі знову ще раз уважно подивилася на дзеркало, але тепер воно було абсолютно звичайним, як і завжди.Та їй здавалося, що за склом хтось мовчки спостерігає, нби сама крамниця їй знову нагадувала про себе, і нагадувала, що історія ще не закінчилася. Емілі повільно відійшла від дзеркала.
Вона ще не знала, що це було лише першим знаком.