Глава 19

Емілі ще кілька секунд дивилася вслід Томасу, а тоді повільно рушила назад лісовою стежкою. Сонце вже майже сховалося за верхівками дерев, і ліс почав змінюватися. Світла ставало дедалі менше, а тіні витягувалися між стовбурами, роблячи знайомий шлях зовсім іншим, а вона йшла неквапливо, обдумуючи кожне слово Томаса. Раптом їй здалося, ніби хтось стежить за нею, і емілі різко озирнулася, а за товстим стовбуром старого дуба на мить промайнула темна людська тінь, її серце закалатало швидше.

— Тут хтось є? — тихо запитала вона.

У відповідь була лише тиша. Листя шелестіло від легкого вітру, а коли Емілі ще раз уважно придивилася, тіні вже ніде не було.

— Напевно, мені лише здалося... — прошепотіла вона й рушила далі.

Та щойно вона дійшла до стежки яка вела до крамниці, як перед нею раптом постала незнайома жінка, і на вигляд їй було близько сорока років. Вона була високою, із довгим темним волоссям, що спадало на плечі легкими хвилями. Її обличчя здавалося красивим, але надто блідим, а темні очі як їй здавалося ніби приховували якусь дивну таємницю. На ній була довга чорна сукня, що майже торкалася землі, а легкий вітер ледь помітно колихав її поділ, і жінка уважно подивилася на Емілі й спокійно промовила:

— Емілі, я тут, щоб розкрити тобі правду. Якщо ти підеш за мною, то дізнаєшся про це місце набагато більше, ніж тобі здається. Я дам тобі справжню розгадку. А Емілі вагалася, і слова Меггі про небезпеку ще звучали в її голові. Але цікавість виявилася сильнішою.

— Добре... Я піду.

Жінка мовчки кивнула й повела її вузькою лісовою стежкою, і незабаром між деревами з'явився невеликий старий будинок, де біля входу під стріхою сушилися пучки незнайомих трав. Їхній різкий аромат змішувався із запахом сирої деревини, а всередині будинку було напівтемно, вздовж стін стояли старі шафи, а на їхніх полицях рівними рядами були розставлені десятки скляних баночок із дивними рідинами різних кольорів. Одні нагадували трав'яні відвари, інші були густими, мов зілля, а Емілі стало вже трохи не по собі, а жінка підійшла до великого дзеркала, яке було накрите старою скатертиною. Повільно знявши тканину, вона сказала:

— Подивися сюди, і ти дізнаєшся правду.

Емілі нерішуче наблизилася, і спочатку вона побачила власне відображення. Але вже за мить поверхня дзеркала почала змінюватися, і тут перед нею ожило її дитинство, де вона побачила себе маленькою дівчинкою, яка вперше йде до школи без матері, вона побачила також свій страх самотності в зовсім юному віці. А потім ще інший спогад — де однокласники сміялися з неї, бо вона виглядала скромніше за інших. Далі виникло знайоме відчуття — страх бути не такою, як усі, страх, що її не приймуть, так ці страхи могли б і ще продовжуватися, але Емілі зробила крок назад, адже це місце починало лякати її все більше, і вона повернулася до жінки і запитала:

— А навіщо ви показуєте мені це все? Це мої страхи... мої травми минулого.

— Це те, що тримає тебе тут.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Те, що ти досі цього не відпустила. Якби відпустила — не побачила б цього у дзеркалі. Воно показує лише правду. Воно допомагає людині зрозуміти, ким вона є насправді. У цьому місці ти не знайдеш того, що хотіла знайти у крамниці, али дізнаєшся набагато більше, ніж очікувала, якщо будеш слідувати моїм порадам.

І раптом Емілі усвідомила, той чоловік якого вона зустріла напередодні, попереджав її про небезпеку, і навіть запропонував її підвести, і можливо напередодні свого вибору, він також міг зустріти цю жінку, чи могло їй бути вигідно щоб крамниця не мала наступного хранителя, і чи могла вона на нього так повпливати щоб він не став наступним хранителем, і далі у її думках промайнули і слова Мегі про те що той хто зробив крамницю такою як вона є зараз, тобто зачарованою, хотів щось у ній спочатку викрасти, і ця жінка ще й досі марить цим, і можливо їй було якось вигідно, щоб крамниця була без наступної хранительки. І тепер коли перед Емілі стояв вибір, схоже ця відьма пропонувала їй легший вихід.. І тут Емілі насторожено примружила очі, і промовила:

— А ви часом не та чаклунка, яка зачарувала цю крамницю? Я чула про цю історію.

— Ні, це не я, я лише хочу допомогти тобі вийти звідси.

— А для чого вам це потрібно?

— Мені це не так потрібно, як тобі здається.

— Просто я раніше була такою ж наївною, як і ти. Але тепер усе змінилося.

— Тоді чому ви досі тут живете?

— Тому що я тут жила завжди.

І тоді Емілі ще більше насторожилася.

— Меггі попереджала мене, що ви можете брехати. Скажіть, хто ви є насправді?

Жінка ледь усміхнулася.

— Послухай, якщо я зараз скажу, ти все одно мені не повіриш. Але я хочу тобі допомогти, я відкрию тобі один секрет: це місце не завжди було таким, яким ти його зараз бачиш.

— А яким воно було колись?

— Скажімо... не таким дивним і магічним. Це все, що зараз я можу тобі про це сказати. То що, ти хочеш вийти звідси без плати за свою річ спогадами чи все ж таки хочеш стати наступною хранителькою?

Емілі завмерла.

— А як ви про це дізналися?

Жінка глибоко зітхнула.

— Ти права. Насправді я і є та сама чаклунка... чи відьма — як хочеш, так і називай мене. Емілі, зрозумій, я можу допомогти тобі спокійно вийти із крамниці, відпустивши все те, за що ти так вперто тримаєшся. Вибір за тобою. Серце Емілі підказувало, що довіряти незнайомці небезпечно, але й цікавість не давала спокою, адже вона на власні очі бачила, як один чоловік знайшов відповідь, і її нетерпеливість зіграла важливу роль у виборі, і тепер вона була готова зробити все, аби дізнатися про цю розгадку.