Глава 16

— Ходімо, — сказала вона.
— Куди цього разу? — запитала Емілі.
Меггі усміхнулася.
— До кімнати, до якої я майже нікого не приводжу.
Вони пройшли довгим коридором.
На дверях не було жодного малюнка.
Лише два слова.
«Сенс життя».
— Тут зберігається сенс життя?
— Ні, — лагідно відповіла Меггі. — Його неможливо покласти на полицю чи замкнути в кімнаті.
Вона відчинила двері, і Емілі побачила у кімнаті величезну полицю із листками. І вона підійшла ближче
На одному було написано:
«Для чого я живу?»
На іншому:
«У чому сенс мого життя?»
Ще на одному:
«Чому я досі не щасливий?»
Вона читала далі.
«Чи має моє життя значення?»
«Чому я боюся змін?»
«Що залишиться після мене?»
Емілі мовчки озирнулася.
— Це...
— Запитання, — тихо відповіла Меггі. — Найважливіші людські запитання.
Вона підійшла до полиці
— За століття сюди приходили багато різних людей. І майже кожен хоча б раз ставив собі одне й те саме запитання.
Для чого я живу?
Емілі провела пальцями по прозорому листку.
— І ця кімната знає відповідь?
— Ні, вона не знає.
Кімната лише зберігає запитання.
Відповідь кожна людина знаходить сама.
— Бачиш, Емілі... майже всі, хто приходив до крамниці, були переконані, що шукають загублену річ.
Але насправді вони шукали значно більше.
Вони шукали сенс, сенс своїх втрат, сенс свого болю, сенс свого життя.
Емілі задумалася.
— І знаходили?
— Дехто — так.
Але більшість поверталася додому лише зі своєю річчю. Вони так і не зрозуміли, що найважливіше чекало на них не на полиці крамниці. А всередині них самих. Емілі ще раз подивилася на листки паперу. І подумала що нарешті і вона починає розуміти що тут вона знаходилась не просто так. Емілі саме збиралася поставити Меггі ще одне запитання, коли над дверима крамниці тихо задзвенів срібний дзвіночок, у коридорі пролунали знайомі кроки, а вже за мить із кімнати вийшов той самий чоловік, який кілька днів тому прийшов сюди шукати свою обручку — єдину пам'ять про дружину, але тепер він виглядав зовсім інакше, і тепер його обличчя було спокійним, і у його погляді більше не було розпачу, лише впевненість. У долоні він міцно тримав свою обручку, він підійшов до Меггі й тихо промовив:
— Я знайшов розгадку.
Емілі здивовано подивилася на нього.
Меггі уважно зустріла його погляд.
— Ви впевнені?
— Так.
— Тоді ходімо.
Вона відчинила маленькі дерев'яні двері, яких Емілі раніше ніколи не помічала.
— А я? — здивовано запитала Емілі.

— До цієї кімнати може зайти лише людина, яка вважає, що знайшла відповідь.
Емілі залишилося лише спостерігати, як двері тихо зачинилися, і в крамниці запанувала незвична тиша. Емілі від хвилювання не могла всидіти на місці. Невже комусь справді вдалося знайти той самий вихід, про який постійно говорила Меггі? Нарешті двері відчинилися, і першим вийшов чоловік. У його руці все ще була обручка. Обличчя світилося таким спокоєм, ніби він скинув із плечей важкий тягар, а за ним повільно вийшла Меггі, і вона нічого не сказала.
Лише ледь усміхнулася, чоловік підійшов до дзеркала, і він зробив крок.
Срібляста поверхня легко пропустила його, і за мить він зник. Емілі швидко обернулася до Меггі.
— А... його спогади?
— Вони залишилися з ним.
— Він нічого не віддав?
— Ні.
Емілі не могла повірити почутому.
— Отже... він знайшов справжній вихід?
— Саме так!
— Тоді скажи мені, у чому полягає ця розгадка! — майже благально промовила Емілі.
Меггі сумно всміхнулася.
— Не можу.
— Чому?
— Бо не маю на це права.
Емілі здивовано дивилася на неї.
— Це одне з найдавніших правил крамниці.
Я можу провести тебе через усі кімнати.
Можу показати тобі людські історії.
Можу допомогти побачити те, чого ти раніше не помічала.
Але я не маю права назвати саму відповідь.
— Навіть якщо захочу?
— Навіть тоді.
Меггі підійшла до дзеркала.
Його поверхня тихо мерехтіла срібним світлом.
— Якби я відкрила тобі цю таємницю, вона перестала б бути твоєю.
А справжній вихід кожна людина повинна знайти власним серцем, і саме тому він відкривається не всім, і тоді Емілі задумалася.
— Тобто кожен знаходить одну й ту саму відповідь?
Меггі похитала головою.
— Істина одна.
Але шлях до неї у кожного свій.
Емілі ще раз подивилася на дзеркало, через яке щойно пройшов чоловік, і тепер вона вже знала напевно, що вихід без жодних втрат справді існував, і він дійсно не був легендою.
І саме тому Емілі відчула ще сильніше бажання знайти його, бо десь у глибині серця вона вже розуміла: якщо їй це вдасться, вона повернеться не лише додому. Вона зможе змінити долю кожної людини, яка коли-небудь переступала поріг Крамниці загублених речей.