Глава 15

Меггі повільно рушила далі коридором.
Її кроки були неквапливими, ніби вона добре знала: усе має прийти у свій час.
Нарешті вона зупинилася біля старих дверей, яких Емілі раніше не помічала, і на них не було ні замка, ні ручки, в лише один-єдиний символ — пісочний годинник.
— Що це за кімната? — тихо запитала Емілі.
Меггі подивилася на неї незвично серйозно.
— Це кімната Часу.
Вона торкнулася дверей, і ті безшумно відчинилися і тепер Емілі зробила крок усередину і завмерла. Тут посеред великої круглої зали стояв величезний пісочний годинник, в його скло було прозорим, і золотавий пісок сяяв так, ніби кожна піщинка була маленькою зіркою, та і тут було щось дивне, цей пісок не пересипався, і жодна піщинка не рухалася, так наче сам час перестав існувати.
— Чому він не працює? — прошепотіла Емілі.
Меггі повільно підійшла до годинника.
— Бо тут час зупинився.
У кімнаті запанувала тиша.
— Саме тому я не старію.
Ти бачила мене такою, якою я була майже століття тому.
І якби ти залишилася тут назавжди, час також перестав би змінювати тебе.
Емілі здригнулася.
— То... цей ліс існує поза часом?
— Саме так.
Меггі лагідно торкнулася скла годинника.
— Це серце крамниці.
Поки годинник мовчить, усе залишається незмінним і спогади зберігаються, в речі також чекають на своїх власників, люди так само приходять і йдуть, але сама крамниця не змінюється. Відкрию тобі ще один секрет, це лише моє спостереження, ця крамниця зачарована.
Емілі довго дивилася на застиглий пісок.
— Ого, зачарована? — Здивовано запитала Емілі. — А чи можна... запустити його знову?
Меггі усміхнулася.
— Саме тому ти тут. І якщо одного дня ти знайдеш відповідь на головну загадку крамниці... І тоді ти знайдеш той вихід, про який ми говорили із тобою раніше, це вихід не лише для тебе, в й для крамниці... Ти повинна звільнити її. І саме ти була обрана для цього.
Вона на мить замовкла.
— ...І тоді цей годинник знову почне відраховувати час.
Емілі затамувала подих.
— І що тоді станеться?
В очах Меггі вперше промайнула надія.
— Тоді крамниця зміниться назавжди.
Усі люди, які колись віддали свої найдорожчі спогади, отримають їх назад.
Нікому більше не доведеться платити пам'яттю за повернення загубленої речі.
Усі старі правила втратять свою силу.
Запала тиша.
— Але... чому цього ніхто не зробив раніше?
Меггі опустила очі.
— Бо всі, хто приходив сюди до тебе, шукали лише свої загублені речі, але ти ж шукаєш значно більше. Тобто не лише відповідь для себе, але й відповідь, яка може звільнити всіх.
Погляд дівчини був прикутий до нерухомого піску.
Їй раптом здалося, що одна-єдина піщинка ледь помітно здригнулася. Вона кліпнула очима, та, можливо, це була лише гра світла, а можливо...
Час який зупинився у крамниці вперше за багато десятиліть відчув, що хтось наблизився до істини.

І саме в цю мить двері крамниці тихо відчинилися.
З них повільно вийшов чоловік років п'ятдесяти.
Він міцно притискав до грудей старий шкіряний щоденник. На його обличчі не було ні радості, ні смутку. Лише дивний спокій.
Він мовчки пройшов повз Емілі та Меггі.
Не озирнувся.
Не сказав ані слова.
Лише зробив крок до дзеркала й зник у ньому.
Емілі ще довго дивилася вслід.
— Він теж віддав свої спогади? — тихо запитала вона.
Меггі сумно кивнула.
— Так.
— Що було в тому щоденнику?
— Його життя.
Емілі здивовано подивилася на неї.
— Коли він був молодим, то щодня записував туди свої думки. Там були його мрії, плани, перше кохання, народження дітей, навіть останній лист дружини перед її смертю.
— І він загубив його?
— Так. Шукав майже десять років.
Емілі опустила очі.
— А що він віддав натомість?
Меггі мовчала кілька секунд.
— Спогади про дружину.
Запала тиша.
— Тепер він повернув щоденник... але вже не пам'ятає, чому колись так сильно хотів його знайти.
Емілі відчула, як її серце стислося.
— Це... дуже сумно.
— Так.
Меггі дивилася на дзеркало.
— Найсумніше навіть не це.
— А що?
— Те, що багато людей повертаються додому переконані, що нарешті стали щасливішими. Вони вже не відчувають болю. Не сумують. Не плачуть.
Вона важко зітхнула.
— Але разом із болем вони втрачають і частину любові. Бо любов і пам'ять дуже часто живуть поруч.
Емілі задумалася.
— Виходить... іноді біль теж має цінність?
Меггі усміхнулася.
— Саме це більшість людей розуміє надто пізно.
Якщо забрати зі свого життя весь біль, людина перестане цінувати й радість. Якщо забрати всі помилки, вона перестане рости. Якщо забрати всі втрати, вона перестане розуміти справжню ціну любові.
Вона подивилася на Емілі.
— Крамниця ніколи не карала людей. Вона лише давала їм той вибір, який вони самі робили.
Емілі ще раз поглянула на дзеркало.
У її серці народилося нове запитання.
«А якщо справжній вихід існує не для того, щоб повернути речі... а для того, щоб люди більше ніколи не були змушені обирати між любов'ю і пам'яттю?»