Глава 13

Лілі так звали жінку, довго дивилася на телефон, що лежав на дерев'яному столі, і тепер вона вже знала правила. Отже щоб повернути його, потрібно було залишити щось значно дорожче.
Меггі мовчки чекала.
Нарешті тихо запитала:
— Чи вирішила ти, які спогади готова віддати?
Лілі заплющила очі.
Минуло кілька хвилин.
— Так... Вирішила, найбільше мене тримало лише те все зло яке заподіяв мені мій чоловік, і я щодня згадувала як він ображав мене і знецінював всі мої досягнення!
Емілі затамувала подих.
— Ти готова забути ці спогади?
Лілі повільно похитала головою.
— Авжеж, залюбки готова їх забути...  Розумієте я хочу забути день, коли він мені сказав що я ні на що не здатна.
У кімнаті запала тиша.
— З того дня... ці слова живуть у мені.
Їх давно вже ніхто не повторює.
Але щодня їх повторюю собі я сама.
Емілі здивовано подивилася на Меггі.
— Зачекайте...
Хіба можна віддати негативні спогади?
Я думала, люди залишають лише те, що люблять.
— Можна також і ці спогади залишати... Саме тому кімнати крамниці повні флешок і також із негативним життєвим досвідом. Іноді найважчими для людини стають саме ті спогади, які вона ненавидить, і вона щодня хоче їх забути.
Але водночас продовжує носити їх у своєму серці.
Бо вони стали частиною того, як вона бачить себе.
Емілі уважно слухала.
— Спогади можуть бути світлими.
А можуть бути темними.
Та і ті, й інші здатні впливати на життя людини.
Меггі підійшла до вікна.
— Найважливіше не те, що з нами сталося.
А те, який висновок ми зробили про себе після цього.
Лілі мовчки слухала.
— Одна людина після невдачі скаже: «Я помилилася».
І спробує ще раз.
Інша скаже: «Я невдаха».
І саме з цієї миті почне жити так, ніби це правда.
Емілі замислилася.
— Виходить... справа не лише у спогадах.
— Саме так, — відповіла Меггі. — Спогади часто стають дзеркалом, у якому людина щодня бачить себе. Якщо вона повірить, що нічого не варта, то почне діяти так, ніби це правда. Якщо ж навчиться бачити в собі цінність, вона поступово почне робити інший вибір.
Вона поглянула на Лілі.
— Людина, яка вірить у свої сили, частіше наважується діяти, вчитися, пробувати знову. Людина, яка давно переконала себе у власній неспроможності, часто здається ще до того, як зробить перший крок. Все залежить від самооцінки. Хтось вірить що вартий кращого, і він отримує те краще.. В хтось вважає що він не гідний цього і не зможе чогось у житті досягти і так у нього і виходить.. Вагу мають також і людські переконання.
Меггі на мить замовкла.
— Саме тому крамниця зберігає не лише речі.
Вона зберігає історії.
Бо кожна історія показує, як одна думка, один спогад або одне сказане колись слово можуть впливати на людину багато років.
Емілі дивилася на Лілі й розуміла: іноді найважчий тягар — це не загублена річ.
А історія, яку людина щодня розповідає сама собі про те, ким вона є.
Лілі вже давно повернулася у свій світ, а у крамниці знову запанувала тиша.
Емілі ще стояла біля столу, задумливо дивлячись на полиці, заповнені тисячами речей.
Нарешті вона порушила мовчання.
— Меггі... а що буде, якщо людина загубить гроші?
Хранителька усміхнулася.
— Які саме?
— Не знаю... скажімо, сто доларів.
Меггі ледь кивнула.
— Вони теж можуть опинитися тут.
Емілі здивовано подивилася на неї.
— Невже звичайні гроші можуть бути настільки важливими?
— Самі по собі — ні.
Вона взяла зі столу старовинну золоту монету й поклала її на долоню.
— Подивися на неї.
Для когось це лише шматок металу.
Для когось — пам'ять про дідуся.
Для колекціонера — рідкісний скарб.
Для дитини — просто блискуча монетка.
Монета не змінюється.
Змінюється лише те, що людина бачить у ній.
Емілі уважно слухала.
— Отже, справа не в речі?
— Ніколи не була в речі.
Меггі поклала монету на місце.
— До крамниці потрапляють далеко не всі загублені предмети.
Лише ті, заради яких людина готова заплатити надто високу ціну. Навіть якщо сама ще цього не усвідомлює.
—  А яку саме ціну Меггі?
— Ту, яку вона сама їм надала. Іноді люди думають, що цінність є в речах, та насправді вони самі вкладають у них сенс. А іноді цей сенс настільки великий, що людина вже не може відпустити те, що загубила, і саме тоді перед нею з'являється дзеркало.
Перед її очима Емілі промайнуло смарагдове кольє, і тепер вона починала розуміти.
— Якби людина не намагалася  в будь-що повернути свою річ...
— ...то ніколи не потрапила б до зачарованої крамниці, — закінчила за неї Меггі.
— Вона могла б з часом знайти її, а можливо могла б і не знайти. Та це вже не мало б значення, адже вона навчилася б жити далі.
Здавалося, ці слова відкривали ще одну частинку великої загадки для дівчини.
Меггі підійшла до вікна, і ліс тихо шумів за склом.
 А потім вона несподівано запитала:
— Скажи мені, Емілі... що для тебе найцінніше?
Емілі не вагалася.
— Мій батько.
Меггі тепло всміхнулася.
— А чого б ти хотіла для нього найбільше?
— Щоб він був щасливий.
— Навіть якщо для цього довелося б відпустити щось дуже дороге для себе.
Вона не відповіла.
Меггі не поспішала.
— Іноді люди гублять найцінніше 
Іноді люди гублять лише для того, щоб зрозуміти одну просту істину.
Емілі уважно дивилася на неї.
— Яку?
Хранителька ледь усміхнулася.
— Що цінність живе не в речах. Її лише створює людське серце, і якщо серце навчиться відпускати те що є по-справжньому важливим для нього, і тоді воно стане по-справжньому вільним.
Вона на мить замовкла.
— Пам'ятай, Емілі... найцінніше в житті — це не речі, і навіть не спогади, адже є дещо значно дорожче.
Емілі затамувала подих.
— Що саме?
Меггі лише загадково усміхнулася.
— Колись можливо ти знайдеш відповідь на це запитання сама...