Глава 11

Наступного дня вони мовчки йшли вузьким коридором. Що далі заходили, то тихішою ставала крамниця. Здавалося, навіть стара дерев'яна підлога перестала рипіти під ногами.

Нарешті Меггі зупинилася, і тепер перед ними височіли важкі двері з темного горіха. На них золотими літерами було викарбувано:

«Кімната нездійснених мрій».

Поряд стояли ще одні, майже такі самі. Лише напис був інший:

«Кімната втраченої надії».

Емілі здивовано перевела погляд з одних дверей на інші.

— Вони поруч...

— І не випадково, — тихо відповіла Меггі. — Бо дуже часто одна кімната приводить до іншої.

Вона відчинила перші двері, а всередині було світло й затишно. Уздовж стін стояли високі дерев'яні полиці, на яких рівними рядами лежали сотні білих флешок. Одні світилися яскраво, інші — лише ледь помітно.

Меггі взяла одну з них і вставила в знайомий сріблястий Макбук, і тепер на екрані з'явився молодий чоловік. У руках він тримав креслення й стояв біля великої сучасної будівлі.

— Я мріяв стати архітектором... — тихо сказав він. — Але весь час повторював собі: «Ще не час». «Спочатку потрібно заробити грошей». «Почну наступного року».

Він сумно всміхнувся.

— А потім одного дня зрозумів, що наступний рік так і не настав.

Меггі мовчки вставила іншу флешку. Тепер перед ними сиділа жінка середнього віку. Вона дивилася у вікно, ніби шукала щось далеко за обрієм.

— Я все життя мріяла побачити море, — сказала вона. — Постійно відкладала поїздку. Спочатку була робота, потім домашні справи, потім діти... Згодом онуки. А тепер лікарі кажуть, що мені вже не можна подорожувати.

Вона заплющила очі.

— Я весь час чекала кращого моменту... і не помітила, як він минув.

Меггі обережно витягла флешку.

— Нездійснені мрії майже ніколи не зникають, — тихо сказала вона. — Вони просто поступово замовкають.

Потім відчинила другі двері.

Ця кімната була зовсім іншою.

Тут панував напівморок, а на полицях лежали чорні флешки. Їх було не менше, ніж білих у сусідній кімнаті.

— Це...

— Кімната втраченої надії, — закінчила Меггі.

Вона вставила одну з флешок, і на екрані з'явився чоловік із виснаженим поглядом.

— Я тричі намагався відкрити власну справу, — тихо промовив він. — Перший раз не вийшло. Другий теж. Після третьої невдачі я вирішив більше не пробувати. Сказав собі, що це просто не для мене.

Вона вставила наступну флешку.

На екрані сиділа молода дівчина.

— Я написала свою першу книгу. Її не прийняли. Потім другу. І третю.

Вона сумно всміхнулася.

— Одного дня я спалила всі рукописи. Бо переконала себе, що в мене все одно нічого не вийде.

— Ці дві кімнати дуже схожі... — Промовила дівчина.

— Бо вони нерозривно пов'язані.

— Пам'ятаєш кімнату марно витраченого часу?

— Пам'ятаю.

— Вона теж пов'язана з ними. Спочатку людина відкладає свою мрію. Потім минає час, і вона починає думати, що вже запізно. А згодом перестає вірити, що колись зможе її здійснити.

Меггі подивилася на чорні флешки.

— Саме й так народжується втрата надії.

Емілі мовчки озирнулася.

Тепер вона бачила, що всі кімнати крамниці пов'язані між собою, адже всі вони були не це було не випадковим.Повертаючись коридором, Емілі майже не чула, що говорила Меггі, і її думки були десь далеко. І тепер вона знову згадала срібний ключ, загадкові двері й таємницю, яку досі ніхто не зміг розгадати.

«А що, коли вихід захований не в жодній із цих кімнат?..»

І тепер ця думка не давала їй спокою.

«А що, коли відповідь прихована в тому, що їх усіх об'єднує?»

Вона ще не знала, чи має рацію. Але відчувала: кожна історія, яку відкривала їй крамниця, непомітно наближала її до істини. І тепер після розмови з Меггі Емілі захотілося побути на самоті. Зараз у неї в голові вирувало надто багато думок. Вона тихо вийшла з крамниці й рушила знайомою стежкою, що губилася серед високих дерев. Ліс зустрів її звичним сріблястим сяйвом. Легкий вітер колихав гілки. Вона йшла і думала про загадку, і про срібний ключ, і про двері, які могли відчинитися лише тому, хто знайде правильну відповідь. І що більше вона дізнавалася про крамницю, то сильніше переконувалася: справа не в речах, справа була у чомусь іншому, але в чому саме вона поки що не була впевнена. Аж раптом неподалік почувся хрускіт сухих гілок, Емілі одразу здригнулася. Між деревами стояв чоловік років п'ятдесяти. Довге сиве волосся спадало йому на плечі, а потертий одяг свідчив, що він носить його вже багато років. Його погляд був втомленим, але дивовижно спокійним. Наче він давно перестав поспішати. Чоловік уважно подивився на Емілі.

— Ти новенька.

Вона нерішуче кивнула.

— А ви... теж живете тут?

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Можна сказати й так. Уже дуже давно.

Емілі відчула хвилювання.

— Ви теж колись прийшли сюди через дзеркало?

— Як і всі.

Запала коротка тиша.

Чоловік підняв очі до верхівок дерев.

— Колись мені здавалося, що я майже знайшов відповідь.

Емілі завмерла.

— Відповідь?

Він кивнув.

— Я був дуже близько.

У його голосі звучала гіркота.

— Настільки близько, що був упевнений: ще один крок — і двері відчиняться.

— І що сталося?

Чоловік гірко всміхнувся.

— Я шукав відповідь не там.

Емілі пригадала слова Меггі:

«Вони дивилися не туди...»

— Ви знаєте, що потрібно зробити?

Чоловік не відповів одразу.

Він підняв із землі сухий кленовий листок, довго розглядав його, а тоді розтиснув пальці.

Вітер підхопив листок і поніс углиб лісу.

— Деякі речі люди тримають так міцно, що згодом перестають це помічати.

Емілі насупилася.

— Які саме?

— У кожного свої, — спокійно відповів він. — Для когось це старі образи. Для когось — нездійснені мрії. Для інших — страхи. А хтось усе життя несе із собою жаль за тим, чого вже не змінити.