Глава 10

Тієї ночі Емілі сиділа на широкому підвіконні й дивилася у вікно. Ліс потопав у тиші, а місячне світло сріблило верхівки дерев, і легкий вітер розгойдував маленькі дзвіночки, підвішені до гілок. Їхній тихий передзвін лунав так лагідно, ніби сам ліс намагався когось утішити. Емілі невпинно думала про батька. 

— Пробач мені, тату... — ледь чутно прошепотіла вона, притулившись чолом до холодного скла.

На якусь мить їй відчайдушно захотілося, щоб усе це виявилося лише страшним сном. Прокинутися у своїй кімнаті. Почути знайомий голос батька. Відчути запах сніданку, який він щоранку готував для неї. Але за вікном шумів лише ліс. А наступного ранку Емілі, як завжди, допомагала Меггі в крамниці. Відвідувачі приходили один за одним. Хтось шукав стару фотографію, хтось — лист, який так і не наважився відправити, хтось — загублені сережки, і в кожного з них була своя історя. Кожна нова історія народжувала більше запитань, ніж відповідей. Іноді їй здавалося, що вона вже майже зрозуміла головну загадку. Та відповідь знову вислизала, мов ранковий туман. Найбільше ж її не полишала думка про кімнату з дивною назвою:

"А що подумають люди" 

Дівчина раз по раз згадувала чиїсь історії, і раптом зрозуміла, що найбільше її зачепили не чужі долі, а власна, адже вона добре пам'ятала день, коли відмовилася брати участь у шкільному конкурсі, і не тому, що не була готова, і навіть не тому, що не вірила у свої сили. Вона просто боялася, боялася помилитися. Боялася почути сміх, боялася, що її визнають недостатньо талановитою. Тож вона навіть не спробувала. Тепер, згадуючи той день, Емілі зрозуміла: найбільшим її ворогом був не страх поразки, в страх чужої думки, і вона тихо зітхнула.

— Невже так живе більшість людей?..

Саме в цю мить поруч безшумно з'явилася Меггі.

— Про що замислилася?

Емілі відповіла не відразу.

— Мені здається... багато людей навіть не усвідомлюють, що деякі рішення приймають не вони самі.

Меггі ледь усміхнулася.

— Саме так. Вони настільки звикають озиратися на інших, що перестають чути власне серце.

Погляд дівчини мимоволі ковзнув до срібного ключика на шиї Меггі, і раптом у неї в голові майнула думка. "А що, коли відповідь на загадку пов'язана не з дверима... а зі страхами, яких люди навіть не помічають у собі?" Але це була лише слабка здогадка. Але вперше за весь час перебування в крамниці Емілі здалося, що вона зробила маленький крок до істини. Її довге каштанове волосся м'якими хвилями спадало їй на плечі, а великі карі очі уважно вдивлялися в усе навколо, ніби боялися пропустити бодай найменшу деталь. У цьому погляді жила щира допитливість, яка не дозволяла їй пройти повз жодну загадку. Одягнена вона була зовсім по-сучасному: світла блузка, сині джинси та білі кеди. На тлі старовинних дерев'яних полиць, ліхтарів і речей із різних епох вона виглядала незвично — ніби випадково переступила межу між двома світами. І саме це робило її особливою. Вона ще не здогадувалася, наскільки сильно ця крамниця змінить її.

Минуло лише кілька днів, але крамниця не переставала дивувати Емілі. Найбільше її вражало те, що всередині вона зовсім не скидалася на старий будинок, загублений серед лісу. І тут було все необхідне для життя. Простора ванна кімната з гарячою водою. Невелика кухня, де на столі завжди чекала свіжа їжа, і навіть електрика. Одного ранку Емілі відчинила шафу й здивовано поглянула у шафу, адже вчорашнього одягу там уже не було, в замість нього висіли чисті джинси, новий светр, легка куртка й кросівки, ніби спеціально підібрані для неї. Вона розгублено озирнулася.

— Меггі... це ви?

Хранителька всміхнулася.

— Ні.

— Тоді звідки все це?

— Крамниця сама знає, що потрібно її гостям.

Емілі недовірливо похитала головою.

— Тобто одяг просто... з'являється?

— Так само, як їжа. І все інше. Крамниця піклується про тих, хто перебуває під її дахом. І здавалося, це місце щоразу знаходило новий спосіб її здивувати. Того ж дня Меггі запросила її до свого кабінету, де на старому дубовому столі стояв сучасний сріблястий ноутбук.

— Зачекайте... Це ж звичайний ноутбук!

— Саме так, — відповіла Меггі.

— Світ змінюється. І крамниця змінюється разом із ним, але вона не живе минулим, вона існує поза часом, і в цю мить вона остаточно зрозуміла: зачарований ліс — не застиглий уламок минулого. Він ріс і змінювався разом зі світом людей, залишаючись таким самим загадковим, як і сотні років тому. Та хоч навколо змінювалися речі, сам час тут поводився інакше. Він не поспішав уперед, і також не повертався назад. Здавалося, у цьому місці він просто завмер.