Глава 9

Пальці хлопця майже торкнулися старої металевої фляги, але в останню мить він відсмикнув руку.

Повільно повернувся до Меггі.

— Невже за неї теж доведеться заплатити?

Меггі кивнула.

— Саме так.

Хлопець опустив голову.

— Чим?

Вона підійшла ближче.

— Це залежить від тебе. Найчастіше крамниця просить спогади про найдорожчу людину. Але вона нікого не змушує. Вибір завжди залишається за тим, хто сюди прийшов.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді ти залишишся тут.

Хлопець міцно стиснув кулаки.

— Мій дідусь уже старенький... Якщо я не повернуся, він шукатиме мене. Він подумає, що зі мною щось сталося.

У цей момент меггі не сказала ні слова. Адже вона ніколи не переконувала людей. Лише пояснювала, яку ціну доведеться заплатити.

— Якщо я погоджуся... — тихо промовив Олівер. — Що саме забере крамниця?

— Заплющ очі.

Хлопець слухняно заплющив їх.

Минуло кілька секунд.

— Найдорожчий спогад у твоєму серці пов'язаний із дідусем, — тихо сказала Меггі.

Олівер різко розплющив очі.

— Із дідусем?..

— Так. Якщо ти забереш флягу, забудеш його. Не лише обличчя чи голос. Зникне все: ваші риболовлі, вечори біля каміна, розмови, жарти... Навіть ця фляга перестане нагадувати тобі про нього.

Обличчя хлопця зблідло.

— Ні... Тільки не це...

Він безпорадно подивився на флягу.

— Але як мені звідси вибратися? Якщо я залишуся тут... я ніколи собі цього не пробачу.

Емілі більше не змогла мовчати.

— Просто піти звідси не вийде.

— І що мені робити?

— Вибір лише за тобою. Можеш залишитися тут і зберегти всі спогади про дідуся. Або повернути флягу, але втратити пам'ять про нього. Іншого шляху поки що немає.

Його погляд не відривався від старої фляги.

— А що подумають мої друзі?.. — раптом тихо запитав він.

Емілі здивовано подивилася на нього.

— Якщо я не повернуся, усі вирішать, що я просто втік. Дідусь шукатиме мене. Поліція теж...

— Я не можу цього допустити.

Хлопець підняв голову і промовив

— Я мушу повернутися додому.

Він простягнув руку.

— Віддайте мені флягу.

— Олівере, зачекай! — вигукнула Емілі.

Та він лише похитав головою.

— Якщо я залишуся тут, боляче буде всім, кого я люблю. Якщо забуду дідуся... боляче буде тільки мені.

Меггі уважно дивилася на нього.

— Ти впевнений?

Олівер заплющив очі.

Перед ним промайнули спогади: риболовля на світанку, запах деревини в майстерні, вечори біля каміна, добра усмішка дідуся...

На мить він вагався.

Потім тихо сказав:

— Так.

Меггі відкрила дерев'яну скриньку, дістала звідти флягу й поклала її на стіл. Поруч поставила прозору кришталеву посудину.

— Назви людину, спогади про яку готовий віддати.

— Мого дідуся...

Срібний ключик на шиї Меггі спалахнув м'яким світлом.

Емілі мовчки спостерігала, як із пам'яті Олівера один за одним виринали найдорожчі спогади.

Маленький хлопчик біжить назустріч дідусеві.

Вони разом сидять із вудками біля тихого озера.

Дідусь терпляче навчає його різьбити по дереву.

Їхній сміх біля старого каміна.

І, нарешті, той день, коли він простягає онукові металеву флягу.

— Бережи її, Олівере. Це пам'ять про справжню дружбу.

Спогади повільно злилися в одну золоту кульку й опустилися до кришталевої посудини.

Світло згасло.

Олівер повільно розплющив очі.

Він розгублено озирнувся, а потім узяв флягу до рук.

— Дивно... Мені здається, вона для мене дуже важлива. Але чому — не пам'ятаю.

Його погляд зупинився на старій фотографії.

— А це хто?

У Емілі стислося серце.

Для Олівера чоловік на світлині став звичайним незнайомцем.

Меггі ще кілька секунд дивилася на дзеркало, крізь яке хлопець повернувся у свій світ.

Сріблясте сяйво повільно згасло.

У крамниці запанувала тиша.

Емілі непомітно витерла сльозу.

— Мені його дуже шкода...

— Мені теж, — тихо відповіла Меггі.

Вона рушила коридором.

— Ходімо. Хочу показати тобі ще одне місце.

Вони звернули до темнішої частини крамниці. А на прикінці коридору стояли дубові двері без замка. На них висіла невелика срібна табличка.

«Кімната "А що подумають люди?"»

Емілі здивовано прочитала напис.

— Невже існує й така кімната?

Меггі усміхнулася.

— І одна з найбільших.

Вона відчинила двері.

Емілі завмерла.

Перед нею простягалися нескінченні полиці, заставлені однаковими сірими флешками.

— Тут зберігаються людські страхи перед чужою думкою, — пояснила Меггі.

Вона вставила одну флешку в комп'ютер.

На екрані з'явилася молода жінка.

— Я мріяла стати художницею. Але всі повторювали: «Це не професія», «Цим не заробиш», «Люди сміятимуться». І я відмовилася від своєї мрії.

Вона сумно всміхнулася.

— Минуло двадцять років. А я досі думаю про той пензель, який так і не взяла до рук.

І тоді це зображення зникло. І Меггі вставила наступну флешку:

Тепер юнак із гітарою стояв за лаштунками сцени.

— Я хотів виступити. Але злякався, що мене висміють. Розвернувся й пішов додому.

Він сумно опустив очі.

— Тепер розумію: ніхто вже не пам'ятає того концерту. А я пам'ятаю, що навіть не спробував.

Екран знову згас.

Третя флешка показала літню жінку.

— Я все життя жила так, як було зручно іншим. Боялася осуду, боялася здатися дивною...

Вона тихо усміхнулася.

— А потім зрозуміла: найбільше мене засуджували не люди. Найсуворішим суддею була я сама.

Емілі повільно озирнула нескінченні полиці.

— Невже люди справді так сильно бояться чужої думки?

— Значно сильніше, ніж здається, — відповіла Меггі. — Іноді цей страх керує всім їхнім життям.

— Але навіщо крамниця зберігає такі речі?

Меггі задумливо провела рукою по полицях.

— Бо вона пам'ятає не лише загублені речі. Вона пам'ятає все, що залишає глибокий слід у людському серці: любов, вдячність, біль, страх, надію. Та насправді крамниця збирає не речі, вона збирає людські історії.