Глава 8

Наступного ранку Емілі прокинулася ще до світанку. У кімнаті панував легкий напівморок. Крізь кругле вікно пробивалися перші промені сонця, а десь унизу тихо дзюрчав струмок. Вона швидко одяглася й спустилася донизу, а тим часом меггі вже чекала біля сходів. У руках вона тримала старовинний срібний ліхтар.

— Сьогодні я покажу тобі ще одну кімнату, — тихо сказала вона.

В дівчина одразу впізнала коридор. Кілька днів тому вони вже проходили повз ці двері, але тоді Меггі лише загадково мовила:

— Для цієї кімнати ще не настав твій час.

Тепер вона дістала срібний ключ. Замок тихо клацнув, і двері повільно відчинилися. Вони переступили поріг, ця кімната виявилася набагато більшою, ніж можна було би собі уявити. Уздовж стін височіли темні дерев'яні шафи, а на їхніх полицях рівними рядами лежали тисячі однакових чорних флешок. Жодних написів чи позначок — лише маленький срібний символ пісочного годинника, в посеред кімнати стояв знайомий чарівний Макбук, екран якого випромінював м'яке золотаве світло.

— Це ще одна кімната зі спогадами? — тихо запитала Емілі.

Меггі похитала головою.

— Ні. Це кімната неправильно використаного часу.

Емілі здивовано звела брови.

— Тут зберігаються не спогади, а людські шкодування.

На мить запала тиша.

— Майже кожен, хто потрапляє до крамниці, перед тим як зробити вибір, розповідає мені про те, що найбільше болить його серцю. І знаєш, Емілі... за сотні років я зрозуміла одну просту річ. Люди майже ніколи не шкодують про те, що мали. Вони шкодують про те, чого так і не зробили. І вона взяла одну з флешок і вставила її в комп'ютер. І тепер перед ними з'явився літній чоловік. Він сидів на лавці біля лікарні, міцно стиснувши долоні.

— Я все життя працював, — тихо промовив він. — Без вихідних, без відпусток. Хотів, щоб мої діти ні в чому не мали потреби.

Він замовк, а тоді важко зітхнув.

— Тепер вони виросли... І я зрозумів, що вони пам'ятають не те, скільки я заробив. Вони пам'ятають, що мене майже ніколи не було поруч.

І це зображення згасло.

Меггі знову вставила іншу флешку.

Тепер на екрані з'явилася молода жінка.

— Ми посварилися із сестрою через дрібницю. Я весь час думала, що ще встигну попросити пробачення... А через тиждень її не стало.

Вона закрила обличчя руками.

— Найважче жити зі словами, які так і не наважився сказати.

А третя флешка показала чоловіка років тридцяти. Він довго мовчав, дивлячись у підлогу.

— Усе життя я порівнював себе з іншими. Боявся помилитися настільки, що зрештою навіть не спробував здійснити свою мрію.

На його обличчі з'явилася гірка усмішка.

— Найбільша поразка — не зазнати невдачі. Найбільша поразка — так і не наважитися.

Кімната знову занурилася в тишу.

Емілі повільно озирнулася. Полиці губилися десь удалині, і здавалося, що чорним флешкам немає кінця.

— Їх... так багато...

— Так, — тихо відповіла Меггі. — Тут зберігаються всі ті миті, про які люди шкодують найбільше. Несказані слова. Нездійснені мрії. Необійняті близькі. Рішення, які так і не були прийняті.

— Невже кожна людина про щось шкодує?

— Майже кожна, і саме тому час — найдорожче, що ми маємо. Загублену річ іноді ще можна знайти. Навіть спогади інколи залишаються глибоко в серці. Але жодна людина не здатна повернути хоча б одну прожиту хвилину.

Вони повернулися до крамниці, в решта дня минула спокійно. Емілі допомагала Меггі розкладати загублені речі по полицях. До кожної була прикріплена маленька картонна бірка із зазначеними датою, місцем зникнення та ім'ям власника.

Раптом над дверима знову мелодійно задзвенів срібний дзвіночок, і двері повільно відчинилися. Із дзеркального сяйва нерішуче вийшов хлопець років тринадцяти. Худорлявий, із коротким русявим волоссям і потертою шкільною сумкою через плече. Очі були почервонілі, ніби він плакав усю ніч. Він розгублено озирнувся.

— Це... справді те саме місце?

— Так, — лагідно відповіла Меггі. — Ласкаво просимо до Крамниці загублених речей.

Хлопець нервово ковтнув.

— Мабуть, я помилився...

Він швидко озирнувся, шукаючи дзеркало, але позаду вже була лише стара дерев'яна стіна.

Обличчя хлопця зблідло.

— А де вихід?

— Поки що його немає, — спокійно сказала Меггі.

Емілі підійшла ближче.

— Не бійся. Я теж колись опинилася тут так само зненацька. Ми все тобі пояснимо.

Хлопець трохи заспокоївся.

— Як тебе звати? — запитала вона.

— Олівер.

Меггі запросила його сісти біля каміна. На столику майже одразу з'явилися чашка гарячого какао й тарілка зі ще теплим печивом.

Олівер здивовано глянув на стіл.

— Але... я нічого не замовляв.

Меггі всміхнулася.

— У цій крамниці про гостей дбають без прохань.

Кілька хвилин хлопець мовчки грів руки об чашку, а потім тихо промовив:

— Я загубив одну річ...

— Яку саме? — запитала Меггі.

Олівер розстебнув сумку й дістав стару пожовклу фотографію.

На ній стояли двоє молодих військових. Один із них усміхався, тримаючи металеву флягу.

Хлопець обережно провів пальцем по знімку.

— Це мій дідусь. Коли був молодим, він воював. Одного дня побратим подарував йому цю флягу.

Він ненадовго замовк.

— На ній було вигравірувано: «Братові по зброї. Поки пам'ятаємо — ми живі».

Олівер важко зітхнув.

— Через кілька днів того чоловіка не стало. Дідусь усе життя беріг цю флягу як найдорожчу пам'ять про людину, яка врятувала йому життя.

Його голос затремтів.

— Учора він дозволив мені взяти її до школи. Я хотів показати її на уроці історії. А коли повернувся додому... зрозумів, що вона зникла.

Він опустив голову.

— Я обшукав школу, дім, навіть смітники... Але так нічого й не знайшов. Не знаю, як тепер дивитися дідусеві в очі.

Емілі відчула знайомий біль. Вона добре пам'ятала, як сама звинувачувала себе через загублене кольє.

Меггі сказала: