Глава 7

Наступного ранку над дверима крамниці задзвенів знайомий дзвіночок.

— Знову відвідувач? — запитала Емілі, швидко збігаючи сходами.

Меггі кивнула.

— Так. Але сьогодні я хочу, щоб ти лише дивилася й нічого не казала.

До крамниці повільно зайшла літня жінка, а у руках вона стискала стару пожовклу фотографію, її очі були почервонілі від сліз.

— Я вже не знаю, куди мені звернутися... — тихо промовила вона.

Меггі терпляче чекала.

— Що ви шукаєте?

Жінка поклала фотографію на стіл.

— Музичну скриньку. Її подарувала мені мама незадовго до своєї смерті. Коли я відкривала її, звучала колискова, яку вона співала мені в дитинстві.

На кілька секунд у крамниці запала тиша.

— Я шукала її три роки, — ледве чутно додала жінка.

Меггі мовчки провела її до однієї з полиць. Серед безлічі речей стояла невелика різьблена музична скринька, і жінка впізнала її одразу, і сльози самі покотилися по щоках. Вона вже простягнула руку, але в останню мить завмерла.

— Невже за неї доведеться щось заплатити?

Меггі спокійно пояснила правила.

Не приховуючи нічого.

Жінка слухала мовчки.

Коли Меггі закінчила, вона повільно опустила руку.

— Ні...

Голос тремтів.

— Я не зможу забути маму. Навіть заради її останнього подарунка.

Вона ще раз подивилася на скриньку.

— Нехай краще вона залишиться тут... ніж я перестану пам'ятати людину, яка подарувала мені життя.

Емілі затамувала подих.

Вперше вона бачила людину, яка відмовлялася від своєї загубленої речі.

Меггі лише схилила голову.

— Я розумію.

Жінка зробила крок назад.

Погляд знову й знову повертався до музичної скриньки.

Нарешті вона тихо запитала:

— А як мені тепер повернутися додому?

Емілі опустила очі.

Вона вже знала відповідь.

— Поки що... ніяк, — тихо сказала Меггі.

Жінка зблідла.

— Що означає — ніяк?

— Якщо людина відмовляється від обміну, вона залишається в цьому лісі.

— Назавжди?

— Не обов'язково.

У голосі Меггі не було ні суворості, ні жалю.

Лише спокій.

— У тебе залишаються два шляхи.

— Які?

— Перший — розгадати загадку Крамниці й знайти справжній вихід.

Жінка уважно слухала.

— Другий — колись стати моїм намісником. Якщо Крамниця й я визнаємо, що саме ти маєш продовжити цю справу.

Жінка мовчала.

Її руки помітно тремтіли.

— А якщо мені не вдасться ні те, ні інше?

Меггі нічого не відповіла.

І цієї мовчанки було достатньо.

Емілі дивилася на незнайомку й відчувала, як стискається серце.

Тепер вона ще краще розуміла тих, хто погоджувався на обмін. Вони боялися не лише втратити спогади. Вони боялися більше ніколи не побачити тих, хто чекав на них удома. Так минуло кілька хвилин. Жінка так і стояла перед полицею. Вона дивилася на музичну скриньку так, ніби прощалася з частиною власного життя. Нарешті важко зітхнула.

— Я... не можу залишитися тут.

Її голос зірвався.

— У мене є чоловік. Є онуки. Вони чекатимуть на мене.

Вона витерла сльози.

— Але й піти без неї теж не можу...

Меггі мовчки чекала.

Вона ніколи не квапила людей.

— Якщо я погоджуся... це справді назавжди?

— Так.

Меггі не відводила погляду.

— Ви забудете маму. Її усмішку, голос, обійми, колискову, яку вона співала вам перед сном. Для вас вона стане незнайомою людиною.

Жінка заплющила очі.

Плечі здригнулися.

— Пробач мені, мамо...

Вона сказала це майже беззвучно.

— Я знаю... ти хотіла б, щоб я повернулася додому.

Запала довга тиша.

Коли жінка знову відкрила очі, рішення вже було прийняте.

— Я погоджуюся.

— Ви впевнені? — тихо запитала Емілі.

Жінка сумно всміхнулася.

— Ні. Просто іноді життя не залишає хороших рішень. Лише вибір між двома втратами.

Меггі підійшла ближче.

— Назвіть спогад, який готові віддати.

— Заберіть усі мої спогади про маму.

У крамниці стало так тихо, що було чути лише потріскування дров у каміні.

Перед очима жінки один за одним промайнули спогади. Вона маленькою біжить назустріч мамі. Теплі обійми. Запах свіжої випічки, її колискова перед сном, перший день у школі, остання розмова... Світлі картини повільно розчинилися в повітрі й злилися в тонку сріблясту капсулу. Вона плавно опустилася до прозорої кришталевої посудини. Світло згасло, і жінка повільно розплющила очі, вона дивилася на музичну скриньку.

— Яка гарна... І здається, це дуже цікава річ.

Обережно взявши скриньку до рук, вона подивилася на Меггі.

— Прощавайте.

Жінка востаннє озирнулася на Крамницю й зробила крок у сріблясте сяйво, та за мить її вже не було. Водночас Емілі ще довго стояла нерухомо.

— Вона навіть не пам'ятає, заради кого так боролася...

Меггі тихо кивнула.

— Саме тому я ніколи не підказую людям, яке рішення вони мають прийняти. Я лише пояснюю ціну.

Вона подивилася на дзеркало, яке вже знову стало звичайним.

— І щоразу сподіваюся, що одного дня хтось знайде інший шлях.