Глава 6

Коли вони вийшли з кімнати спостережень, Емілі ще довго не могла вимовити ані слова, тому що перед її очима стояв чоловік, який щойно спокійно пройшов повз жінку, з якою колись ділив усе своє життя, і тепер він більше не пам'ятав її, він не пам'ятав їхнього весілля, спільних мрій, щасливих років. Наче цієї сторінки його життя ніколи не існувало.

Меггі зачинила двері.

— Ходімо. Є ще дещо, що ти повинна побачити.

Вони пройшли вузьким коридором і зупинилися біля старих дубових дверей, а срібний ключ знову тихо повернувся в замку, а за дверима стояв невеликий круглий зал. Посеред нього, на кам'яному п'єдесталі, лежала велика книга в темно-зеленій шкіряній палітурці. Її краї були оздоблені сріблом, а на обкладинці сяяв лише невеликий символ ключа.

— Що це?

— Книга загублених речей.

Ледь Емілі підійшла ближче, сторінки самі почали перегортатися. Повільно, ніби їх торкався невидимий вітер, і нарешті книга завмерла.

Меггі мовчки вказала на сторінку.

Ім'я: Андрій.

Загублено: золота обручка.

Віддано натомість: спогади про дружину. Меггі перегорнула ще кілька сторінок, і перед ними промайнули десятки людських історій. Хтось віддав пам'ять про перше кохання, а хтось — про матір, хтось назавжди забув молодшого брата, в хтось — єдиного друга.

— Ця книга сама все записує?

— Так.  

— Ви ніколи нічого в ній не пишете?

Меггі похитала головою.

— Вона існувала задовго до мене.  Емілі обережно перегорнула ще один аркуш.

В посеред сторінки було написано її ім'я.

Ім'я: Емілі.

Загублено: смарагдове кольє.

Нижче залишався порожній рядок.

Віддано натомість: ...

— Чому тут нічого немає? — тихо запитала вона.

— Бо твій вибір ще попереду.

— Тобто книга не знає, що буде далі?

— Ні. Майбутнього не знає ніхто.

Емілі ще раз подивилася на порожній рядок.

Дивно, але саме ця порожнеча лякала її найбільше.

Вона означала, що рішення ще не прийняте. І саме від нього залежатиме все, і жінка обережно зачинила книгу.

— Пам'ятай, Емілі. Поки сторінка порожня, людина завжди має вибір.

Дівчина ледь не вперше подумала, що найцінніше у світі — не знайти загублене, а не втратити себе дорогою до нього.

Минали дні.

Час у зачарованому лісі ніби сповільнився, щоранку Емілі прокидалася від співу птахів. Крізь вікно пробивалися сонячні промені, що золотили верхівки дерев, і на мить усе довкола здавалося майже звичайним.

Та варто було їй згадати про батька — і серце знову стискалося від туги, вона часто сиділа біля вікна, вдивляючись у ліс, думала про те чи шукає він її? І чи не повертається щодня до замку, сподіваючись знайти хоч якусь відповідь? Ці думки довго не залишали її.

Одного ранку, снідаючи, Емілі раптом запитала:

— Меггі... а звідки тут береться їжа?

Меггі усміхнулася.

— Я чекала, коли ти про це запитаєш.

Емілі озирнулася.

На столі вже стояли ще теплий хліб, мед, сир, ягоди, чай і яблучний пиріг.

Вона навіть не помітила, коли все це з'явилося.

— Я жодного разу не бачила, щоб ви щось готували.

— Бо це роблю не я.

Меггі налила чай.

— Крамниця сама дбає про тих, хто живе під її дахом.

— Тобто їжа просто виникає?

— Не зовсім. Крамниця дає лише те, що справді необхідне. Вона не знає розкоші, зате не дозволить нікому залишитися голодним.

Емілі відламала шматочок хліба.

Він був теплий, ніби його щойно дістали з печі.

— Дивне місце...

— Авжеж. Але після дзеркал, що ведуть до іншого світу, це вже не найбільше диво.

Обидві тихо засміялися.

Та сміх швидко стих.

Емілі задумливо дивилася в чашку.

— Ти знову думаєш про батька? — тихо запитала Меггі.

Дівчина лише кивнула.

— Найбільше боюся, що він вирішив, ніби я його покинула. Він залишився зовсім сам...

Меггі довго мовчала.

— Я добре пам'ятаю той день, коли не повернулася додому, — нарешті сказала вона. — Іноді мені здається, що найважчим було не опинитися тут. Найважчим було усвідомити, що батько так ніколи й не дізнався, що зі мною сталося.

У кімнаті запанувала тиша.

У каміні тихо потріскували поліна.

— Знаєш, що найболючіше в цій крамниці? — тихо промовила Меггі. — Не ліс. Не загадки. І навіть не ціна, яку доводиться платити.

Вона на мить замовкла.

— Найболючіше — знати, що люди, яких ти любиш, чекають на тебе... а ти не можеш сказати їм, що живий.

Емілі відчула, як на очі навернулися сльози. Тієї миті вона зрозуміла: крамниця могла подарувати дах над головою, тепло й усе необхідне для життя. Та вона ніколи не могла дати найголовнішого — можливості бути поруч із тими, кого любиш.І тоді Емілі дала собі слово що в обов'язково знайде вихід звідси.  Не заради смарагдового кольє, а заради того, щоб ще хоча б раз обійняти батька.