Глава 5

Тим часом у звичайному світі минула майже доба. Батько Емілі не знаходив собі місця. Він обійшов усі місця, куди могла піти донька, обдзвонив її друзів, знайомих і сусідів, але ніхто нічого не знав. Телефон Емілі, як і раніше, лежав на письмовому столі, і саме тоді чоловік зрозумів: чекати більше не можна, і він звернувся до поліції. Пошуки розпочалися негайно. Правоохоронці переглянули записи з камер відеоспостереження, опитали свідків, обстежили парк, прилеглі вулиці й ліс неподалік міста. Та слід Емілі обірвався біля старого покинутого замку.

На останньому записі було видно, як дівчина заходить у замок, а за кілька секунд вона просто зникла. Поліцейські припустили, що вона скористалася іншим виходом, який не потрапив у поле зору камери. Але скільки не шукали — жодних слідів так і не знайшли. Десь глибоко в душі у батька Емілі Антона, жевріла надія, що ось-ось з-за неї вийде Емілі, усміхнеться й скаже, що все це було страшною помилкою.

Та руїни мовчали, і він навіть не здогадувався, що по інший бік межі між світами його донька так само відчайдушно шукає дорогу додому.

Тим часом у лісі у крамниці Меггі торкнулася срібного ключика на шиї.

— Бачиш його?

— Так.

— Саме ним можна відчинити двері, про які я тобі розповідала.

— Ті, що ведуть додому?

— Так. Але пройти крізь них може не кожен.

Кілька секунд вони мовчали.

— Цими дверима користуються лише Хранителі Крамниці та їхні намісники. Для нас це шлях між двома світами.

— А якщо людина не є Хранителем?

Меггі ледь усміхнулася.

— Тоді залишається лише один шанс.

— Який?

— Розгадати загадку.

Емілі затамувала подих.

— І двері відчиняться?

— Якщо відповідь буде правильною, і дії теж.

— Комусь це вдалося?

Меггі повільно похитала головою.

— Відколи я стала Хранителькою — поки що ні.

— Було двоє людей, які підійшли зовсім близько. Я вже повірила, що вони зможуть пройти. Але в останню мить страх виявився сильнішим. Її погляд ковзнув до дверей наприкінці коридору.

— Із тих пір минуло багато років... Та я все одно вірю, що колись прийде людина, яка не лише зрозуміє загадку, а й матиме сміливість скористатися її відповідю. Емілі мимоволі подивилася на срібний ключ. Минуло кілька днів, і Емілі почала звикати до дивного життя серед полиць із загубленими речами. Одного ранку над дверима пролунав знайомий передзвін дзвіночка.

— Здається, у нас гість — промовила Меггі.

Посеред крамниці стояв чоловік років сорока. Він розгублено озирався навколо.

— Де я?

— Ласкаво просимо до Крамниці загублених речей.

Чоловік насупився.

— Як я сюди потрапив?

— Через дзеркало.

Він недовірливо подивився на свою долоню.

— Я побачив його у власному відображенні. Воно виникло просто нізвідки... Я подумав, що мені привиділося.

— Ні. Воно було справжнім.

Меггі перевела погляд на Емілі.

— Запам'ятай одну річ. Дзеркало ніколи нікого не примушує зробити крок.

Потім знову звернулася до чоловіка.

— У кожного завжди є вибір: увійти або пройти повз.

— І якби я не переступив його?

— Просто повернулися б додому. Жили б далі зі своєю втратою.

— Але ви все ж увійшли, — тихо сказала Меггі.

— Бо не зміг змиритися.

Його пальці мимоволі стиснулися.

— Я загубив обручку. Ми з дружиною розлучилися кілька місяців тому. Вона вже давно живе своїм життям... Але ця обручка нагадувала мені, що колись ми були щасливі. Меггі відкрила знайому дерев'яну скриньку, в всередині лежала золота обручка.

— Я можу її забрати?

— Так.

— Що я повинен залишити?

— Спогади про найщасливіші роки, прожиті з дружиною. Його рука так і застигла над обручкою, а на його обличчі одна за одною змінювалися надія, біль, сумнів.

— Якщо я забуду... — хрипко промовив він, — тоді, мабуть, мені стане легше...

Мовчання тривало так довго, що Емілі вже подумала: він відмовиться, та нарешті чоловік ледь помітно кивнув.

— Добре...

— Це твій вибір.

Він узяв обручку, міцно стиснув її в долоні. На мить його обличчя ніби стало легшим. Потім він зробив крок до дзеркала, і срібляста поверхня розступилася. Ще мить — і чоловік зник.

Емілі довго дивилася на порожнє дзеркало.

— Невже він справді більше ніколи її не згадає?

— Ні, тепер для нього вона стала незнайомою людиною.

Меггі рушила коридором.

— Ходімо.

Вони зупинилися біля дверей, яких Емілі раніше не помічала, а коли вже ключ повернувся в замку, двері відчинилися, і тепер посеред просторої кімнати стояла велика кришталева чаша, наповнена сріблястою рідиною.

— Що це?

— Озеро спостережень.

Вона нахилилася над ним, і срібляста гладінь здригнулася, в перед нею виникло знайоме місто, і наче дівчина дивилася у вікно іншого світу, а за кілька секунд з'явився той самий чоловік. Він неквапливо йшов тротуаром, в назустріч із кав'ярні вийшла жінка.

— Андрію...

— Перепрошую... Ми знайомі?

Жінка мовчала, Андрій чемно кивнув і пішов далі, навіть не озирнувшись. Наче цієї жінки ніколи не було в його житті.

— Я іноді спостерігаю за тими, хто залишив тут свої спогади, — тихо промовила Меггі. — Не для того, щоб засудити їх. А щоб ніколи не забувати, яку ціну вони заплатили.

Срібляста поверхня озера знову стала нерухомою, і саме тоді дівчина зрозуміла одну річ, найважчий вибір у Крамниці загублених речей починається не тоді, коли людина знаходить те, що втратила. Він починається в ту мить, коли вона вирішує що готова за це заплатити.