Глава 4

Попри все, що вона побачила й почула, Емілі не могла змиритися з думкою, що виходу з цього дивного місця не існує, вона підійшла до вікна. За шибкою тихо шумів сріблястий ліс, освітлений місячним сяйвом.

— Не вірю, — прошепотіла вона. — У кожного лісу є край. Треба лише знайти правильну стежку.

Хранителька ледь усміхнулася.

— Саме так говорить кожен, хто потрапляє сюди вперше.

— Я знайду вихід.

— Щиро бажаю тобі успіху. Але вже ніч, а в темряві ліс стає значно небезпечнішим. Якщо хочеш, залишайся до ранку. Тут є вільні кімнати. Відпочинеш, а завтра вирішиш, що робити далі. Після нетривалих вагань Емілі погодилася. Хранителька провела її вузьким коридором до невеликої затишної кімнати. Усередині стояли старовинне дерев'яне ліжко, застелене білою ковдрою, невелика шафа, письмовий стіл і вікно, крізь яке лилося срібне місячне світло.

— Якщо щось знадобиться, я буду внизу.

Двері тихо зачинилися.

Емілі залишилася сама, і вона сіла на край ліжка, але сон навіть не наближався, адже їй перед очима знову поставали нескінченні полиці зі спогадами, загадкові двері, срібний ключик і смарагдове кольє, яке було так близько й водночас недосяжно далеко. «Ні, — подумала вона. — Я не залишуся тут. Повинен бути інший шлях.» Так минуло кілька годин. А у крамниці запанувала така тиша, що було чути лише потріскування дров, які догорали в каміні. Вона безшумно підвелася, прочинила двері й навшпиньки спустилася сходами, але внизу нікого не було,і дівчина швидко вислизнула надвір. Нічний ліс зустрів її прохолодним подихом вітру. Місяць освітлював вузеньку стежку, що губилася серед високих дерев.

— Я впораюся...

Вона рушила вперед, а за мить уже бігла, повз старі дуби, повз струмок, у якому сріблилася вода, і повз високі дерева, і так минали хвилини, в потім і години, але ліс не закінчувався. Нарешті попереду спалахнуло тепле світло. Емілі полегшено видихнула.

— Нарешті...

Та, підійшовши ближче, вона різко зупинилася, бо перед нею стояла та сама крамниця, і знову ті самі дерев'яні стіни, ті самі білі квіти, і знову та сама сова, яка незворушно дивилася на неї. Їй на мить здалося що ця крамниця сама переслідує її, але це було не так. Виходу просто поки що не було.

— Ні... Це неможливо...

Вона розвернулася й кинулася бігти в інший бік, дальше і не озираючись. Та через деякий час знову опинилася перед знайомими дверима. І ще раз, те саме... Зрештою знесилена Емілі опустилася на холодну кам'яну сходинку, і тепер вона неабияк  починала розуміти: Хранителька її не обманювала. У звичайному світі ця ніч теж була неспокійною. Батько Емілі сидів у вітальні, щохвилини поглядаючи на годинник. Донька ніколи не зникала так надовго, не попередивши його. Він уже кілька разів телефонував їй, але чув лише короткі гудки, і його неспокій зростав, раптом вирішивши перевірити її кімнату, він завмер на порозі, на  її письмовому столі лежав телефон, і лише тепер чоловік зрозумів, що Емілі вибігла з дому настільки поспіхом, що навіть не взяла його із собою, його серце болісно стиснулося, і він тепер і гадки не мав, що його донька опинилася у світі, про існування якого люди навіть не підозрювали.

А тим часом Хранителька мовчки стояла біля вікна крамниці, її погляд був прикутий до лісової стежки, ніби вона від самого початку знала, чим закінчиться нічна втеча.

— Ліс ще нікого не відпускав так легко... — ледве чутно промовила вона. Саме в цю мить Емілі, виснажена безкінечними блуканнями, знову опустилася на знайому кам'яну сходинку, і двері крамниці безшумно відчинилися. Меггі вийшла й сіла поруч, і якийсь час вони мовчали.

— Тепер ти розумієш? — нарешті запитала вона.

— Чому я весь час повертаюся сюди? І як узагалі сюди потрапила?

— До цього лісу не приходять випадково. Сюди потрапляють ті, хто втратив щось настільки важливе, що не може змиритися зі втратою.

Вона торкнулася срібного ключика.

— Коли бажання знайти загублену річ стає сильнішим за страх, крамниця починає шукати саму людину. Саме тоді перед нею з'являється дзеркало.

— Так, як сталося зі мною?

— Саме так.

Хранителька на мить замислилася.

— Для кожного воно приходить по-своєму. Старий музикант побачив його у темному вікні зачиненого театру, коли шукав скрипку, подаровану дружиною. Моряк — серед густого туману на палубі, коли не міг знайти компас, що колись урятував йому життя. А молода жінка, яка роками берегла лист від коханого, побачила дзеркало у вітрині книжкової крамниці саме тоді, коли остаточно втратила надію.

— І всі вони прийшли сюди?

— Так. Дзеркало з'являється лише тоді, коли людина готова ризикнути всім заради того, що втратила.

— А як сюди потрапляють самі речі?

Жінка перевела погляд на освітлені вікна крамниці.

— У ту саму мить, коли людина остаточно перестає вірити, що ще колись їх знайде.

— Хтось востаннє перевіряє кишені й каже: «Даремно». Хтось зачиняє порожню шухляду. Хтось перестає розпитувати знайомих. І саме тоді загублена річ залишає людський світ та опиняється на одній із полиць цієї крамниці.

У пам'яті Емілі промайнув той вечір, і вона згадала, як перевертала всю квартиру, зазирала під ліжко, відкривала шафи, перегортала книжки, і як нарешті безсило прошепотіла: «Мабуть... я його вже не знайду.» По спині пробіг холодок.

— Отже... моє кольє з'явилося тут саме тоді?

Хранителька кивнула.

— У ту саму мить, коли ти втратила надію.

Емілі подивилась на крамницю.

Тепер полиці за її вікнами здавалися зовсім іншими, там лежали не просто загублені речі, там зберігалися останні миті людської надії, і десь серед них чекало на неї смарагдове кольє.