Глава 2

Емілі ще кілька секунд нерухомо стояла перед крамницею, вона озирнулася. Позаду вже не було ні стародавнього замку, ні дзеркала, крізь яке вона щойно пройшла. Лише густий ліс, залитий м'яким сріблястим сяйвом місяця. Високі дерева ледь погойдувалися від нічного вітру, а їхні крони тихо шелестіли, ніби перешіптувалися між собою.

— Це... сон? — ледве чутно прошепотіла вона.

Замість відповіді десь поруч озвався легкий передзвін. Вітер торкнувся маленьких срібних дзвіночків, підвішених на гілках дерев, і вони наповнили ніч ніжною мелодією. Емілі повільно рушила до крамниці. З кожним кроком вона дедалі більше дивувалася. Зблизька будинок здавався значно більшим, ніж виглядав здалеку. Його дерев'яні стіни оповивали білі квіти, що випромінювали м'яке перламутрове світло.

За великими вікнами виднілися дивовижні речі: старовинні кишенькові годинники, музичні скриньки, загублені листи, потерті книжки, компаси, ляльки, ключі найхимерніших форм, парасольки, фотографії в срібних рамках і навіть маленький дерев'яний кораблик із порваним вітрилом. Усе було розкладене з такою дбайливістю, ніби кожна річ була чиїмось найбільшим скарбом. На дверях висіла невелика дерев'яна табличка. Акуратними золотими літерами на ній було написано: «Ми не шукаємо загублені речі. Вони самі знаходять нас.» Емілі мимоволі торкнулася шиї.

Кольє досі не було.

— Якщо воно справді тут... я повинна його знайти.

Ледь її пальці торкнулися дверної ручки, як над входом мелодійно задзвенів дзвіночок. Двері безшумно відчинилися самі. Сова, що сиділа на гілці біля входу, не зводила з дівчини уважного погляду, доки та переступала поріг. Усередині було напрочуд затишно. У повітрі змішалися запахи старих книжок, деревини, м'яти й свіжозавареного чаю. У каміні тихо потріскували поліна, а високі дерев'яні полиці здіймалися так високо, що їхні верхівки губилися серед теплого золотавого світла ліхтарів. На полицях стояли тисячі найрізноманітніших речей.

До кожної була прикріплена маленька картонна бирка. Емілі взяла до рук одну з них. «Загублено: 18 березня 1986 року. Місце: Львів. Власник вже не шукає.»

Вона здивовано ковтнула й підійшла до сусідньої полиці. «Загублено: 4 липня 2003 року. Власниця вже перестала шукати.» Дівчину огорнув дивний смуток. Скільки людей навіть не здогадуються, що їхні загублені речі досі існують?

— Саме це запитання ставить майже кожен, хто приходить сюди.

Голос пролунав так несподівано, що Емілі здригнулася. Вона різко озирнулася. Позаду стояла жінка років тридцяти. Її довге каштанове волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а темно-зелена сукня нагадувала колір лісового листя після дощу. На шиї на тонкому срібному ланцюжку висів невеликий ключ.

Жінка лагідно всміхнулася.

— Ласкаво просимо до Крамниці загублених речей, Емілі.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Ми знаємо ім'я кожного, хто переступає цей поріг.

Вона повільно пройшла між полицями.

— Мене називають Хранителькою. Я доглядаю за тим, що одного разу було загублене.

Емілі не стала чекати.

— Моє кольє... Воно теж тут?

Хранителька якийсь час мовчала, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Так. Воно тут.

У грудях Емілі спалахнула надія.

— Тоді я можу забрати його?

— Можеш. Але лише за однієї умови.

Усмішка на обличчі дівчини повільно згасла.

— Якої?

Хранителька провела долонею по старому дерев'яному столу.

— У цьому світі ніщо не повертається без рівноваги. Якщо хочеш повернути загублену річ, мусиш залишити щось натомість.

— Я можу заплатити... або віддати іншу прикрасу?

Жінка ледь помітно похитала головою.

— Ні. Ця крамниця не приймає того, що не має справжньої цінності для серця.

Запала тиша.

Лише потріскували дрова в каміні.

— Ти повинна віддати те, що готова втратити назавжди. Емілі мовчки чекала продовження.

— Спогад.

У грудях похололо.

— Спогад?..

— Так. Якщо для тебе хтось найдорожчий, ти можеш віддати спогади про нього. Ця людина залишиться жити, як і раніше, але для тебе стане незнайомцем. Ти забудеш її ім'я, обличчя, голос і всі миті, які вас поєднували. Емілі повільно відступила.

— Це... жорстоко.

— Саме тому більшість відмовляється, — спокійно відповіла Хранителька. — Але є ще дещо, про що ти повинна знати. Вона торкнулася срібного ключика на шиї.

— Якщо людина відмовляється від обміну, вона вже не може повернутися додому.

— Тобто?..

— Назавжди залишається в цьому лісі.

Емілі відчула, як пересохло в горлі.

— Назавжди?

— Так. Цей ліс не має виходу. Скільки б людина не блукала його стежками, вони щоразу приводять її назад до крамниці. Єдиний шлях додому прихований за дверима однієї з кімнат. Відчинити їх може лише цей ключ. Вона підняла срібний ключ.

— Я живу тут уже сотню років. За цей час крамниця лише поповнювалася новими загубленими речами. Більшість людей не змогли заплатити ціну, яку вимагав обмін. Вони надто дорожили своїми спогадами. Погляд Хранительки ковзнув нескінченними полицями.

— Спочатку вони шукають інший вихід. Потім перестають рахувати дні. А згодом стають частиною цього лісу. Перед нею постало обличчя батька. Вона згадала його усмішку того дня, коли він подарував їй смарагдове кольє. Його теплий голос, турботливий погляд, нескінченні години важкої праці після смерті мами, щоб вона ні в чому не знала потреби. Невже вона змогла б віддати ці спогади? Ні, навіть сама думка про це стискала серце.

— Я не можу...

— Я й не прошу відповідати зараз, — тихо сказала Хранителька. — Але пам'ятай: поки ти не зробиш свій вибір, двері, через які ти сюди потрапила, залишатимуться зачиненими. Вона підійшла до старовинної шафи й дістала невелику скриньку з темного дерева. Відкривши її, показала Емілі знайоме смарагдове кольє. Камінь світився ще яскравіше, ніж раніше. Здавалося, всередині нього палахкотіло живе зелене полум'я. Серце Емілі шалено закалатало, ось воно, лише простягни руку. Та тепер між нею й родинною реліквією стояла ціна, яку неможливо було виміряти ні золотом, ні коштовностями. Ціна, здатна назавжди змінити її життя.