Глава 1

Емілі було дев'ятнадцять.

Разом із батьком вона жила в маленькій квартирі на околиці великого міста. Щоночі вогні багатоповерхівок за вікном мерехтіли, мов розсипані по темному небу зорі. Після смерті матері їхнє життя змінилося. Батько працював майже без перепочинку, але грошей усе одно ледь вистачало на найнеобхідніше.

Попри це, була одна річ, яку він не продав би ні за які гроші.

У день народження він дістав зі старої дубової скриньки невеликий оксамитовий футляр.

— Це наша родинна реліквія, — тихо промовив він. — Вона передавалася з покоління в покоління багато століть. Її носила твоя прабабуся, потім бабуся, після неї — моя мама. Тепер настав твій час.

Емілі обережно відкрила футляр.

Усередині лежало смарагдове кольє.

Камінь був напрочуд гарним. Здавалося, десь у його глибині тремтіло живе зелене світло.

— Яке воно красиве...

Батько лише ледь усміхнувся.

— У нашому світі є чимало речей, про які люди давно забули. Бережи його. Одного дня ти зрозумієш, чому воно таке особливе. І головне — не загуби. Наступного ранку Емілі не втрималася й узяла кольє до інституту. Під час великої перерви вона показала його найкращій подрузі Анні. Коли смарагд спалахнув під холодним світлом люмінесцентних ламп, навколо миттю зібралися одногрупники. Кожен хотів бодай на мить побачити незвичайну прикрасу. Зніяковівши від такої уваги, Емілі поклала кольє назад до футляра й сховала його в сумочку. Принаймні вона була впевнена, що зробила саме так. Після занять, відкривши футляр, дівчина завмерла. Він був порожній. Кольє зникло. Емілі обшукала весь інститут. Кілька разів повернулася до аудиторії, перевірила коридори, спортивний зал, подвір'я і навіть клумби біля входу. Наче реліквія просто розчинилася в повітрі. Коли вона повернулася додому й розповіла все батькові, його обличчя зблідло.

— Загубила?..

Він мовчав кілька довгих секунд.

— Ти повинна знайти його. Будь-якою ціною. Без кольє не повертайся. Ти навіть не уявляєш, що накоїла... Навіщо ти взяла його із собою?

У його голосі звучав не гнів, а справжній страх.

Емілі більше не могла цього слухати.

Вона вибігла з квартири, навіть не зачинивши дверей.

Місто повільно занурювалося в ніч.

Дівчина сама не помічала, куди її несуть ноги. Вулиці одна за одною залишалися позаду. Неонові вивіски зникли, шум автомобілів поступово стих, а високі будинки змінилися старими кам'яними спорудами, яких вона ніколи раніше не бачила.

Небо затягнули важкі хмари.

Попереду, на високому пагорбі серед густого лісу, височів стародавній замок.

Його темні башти здіймалися над деревами, мов мовчазні вартові, що століттями берегли давно забуту таємницю.

Емілі була певна, що ніколи не бачила цього місця.

І все ж воно здавалося їй дивно знайомим.

Не усвідомлюючи як, вона вже стояла перед старими залізними воротами.

— Як я тут опинилася?..

Відповіді не було.

Ворота були прочинені, ніби хтось лише мить тому пройшов усередину.

Емілі нерішуче переступила поріг. Замок здавався покинутим багато століть. Підлогу вкривав товстий шар пилу, зі стелі звисало павутиння, а колись розкішні гобелени давно втратили свої барви. Старовинні меблі вкрилися тріщинами, залишивши на собі сліди часу. Та найбільше лякала не занедбаність. Здавалося, замок чекав саме на неї. Повільно проходячи величезними залами, Емілі помічала старі портрети незнайомих людей. Їй здавалося, що їхні погляди проводжають кожен її крок. Варто було озирнутися — і вони знову ставали звичайними картинами. Наприкінці довгого коридору стояло високе дзеркало. Його майже повністю вкривав пил, а масивну золоту раму прикрашали різьблені виноградні лози, птахи й дивовижні квіти. Такого дзеркала вона ще ніколи не бачила. Емілі обережно провела рукавом по склу. Пил зник, поверхня заблищала, дівчина усміхнулася своєму відображенню. Та вже за мить усмішка зникла. У дзеркалі на її шиї висіло смарагдове кольє, вона різко торкнулася шиї, порожньо. Кольє не було, Емілі знову підняла погляд. У дзеркалі воно й далі мерехтіло м'яким зеленим світлом, ніби жило власним життям і кликало її ближче.

— Це неможливо...

Її відображення повільно підняло руку й торкнулося кольє. Не відводячи погляду, Емілі повторила той самий рух. Пальці торкнулися холодної поверхні. Та скло раптом стало м'яким, мов вода. По ньому розійшлися сріблясті кола. Не встигла вона відсмикнути руку, як дзеркало затягнуло її всередину. Світ закрутився. Замок розтанув у темряві. Настала сліпуча біла порожнеча. Коли Емілі знову розплющила очі, вона стояла серед густого лісу. Повітря пахло сосновою смолою, мохом і польовими квітами. Десь поруч дзюркотів струмок, а між деревами літали золотаві світлячки. Попереду, на невеликій галявині, стояла двоповерхова крамниця. Її вікна випромінювали тепле бурштинове світло.

Біля дверей квітнули троянди, а на гілці нерухомо сиділа сова, хоча навколо панувала глибока ніч. Над входом висіла різьблена дерев'яна вивіска.

«Крамниця загублених речей».

Емілі повільно підійшла ближче, серце билося так сильно, що вона майже не чула власних кроків. Вона ще не знала, що дзеркало, крізь яке пройшла, було одним із порталів що вели до крамниці. І що далеко не кожен, хто одного разу переступає поріг Крамниці загублених речей, знаходить дорогу назад.