Без назви.

Привіт. Мене звати Румі. Румі Келс, і мені дев’ятнадцять.

Ця історія бере початок у той день, коли почалась війна. Мені тоді було шістнадцять, і я ще не усвідомлював, наскільки життя може бути лайном.

Можливо, усе змінилося після випускного. А може — в ту мить, коли мати перестала озиратися, виходячи з моєї кімнати. Чи коли друзі більше не кликали мене на вечірні посиденьки під зорями. А, може… коли її очі вперше пройшли повз мене, ніби повз порожнечу.

Ні, я не помер. Я просто… зник. Поступово. Непомітно. Став прозорим. Став привидом серед живих.

Та чи справді я існую, якщо мене ніхто не пам’ятає?

Я блукав вулицями, які колись здавались мені рідними. Тепер вони були порожні, мовби час стер з них людські кроки. Місто — мій дім — перетворилось на лабіринт спогадів, де кожен закуток шепотів про те, ким я був. А я лише слухав і намагався згадати, ким є.

Я пробував торкатися людей — вони проходили крізь мене. Пробував кричати — у відповідь була тиша. Лише вітер, мій єдиний співрозмовник, носив мої думки по світу.

І ось, одного вечора, коли небо горіло тьмяним світлом втомленого сонця, я побачив її. Вона сиділа на старій лавці біля бібліотеки. В руці — книжка. В очах — самотність.

Я підійшов ближче. Мене вабила ця тиша в її погляді, така знайома.

Вона... підняла очі.

І... подивилась просто на мене.

Вона мене побачила.

Позаду мене були ще люди, і чомусь мені здалося, що вона дивилась на них, але ні.

Її самотність в очах кликала тільки мене...

Чому, чому вона кликала саме мене? Чому я?

Я ж привид, якого забули. Я — тінь у світі, що забув моє ім’я.

Але її погляд пронизав цю тінь. Мовби душа її шукала когось, кого світ вважав втраченим. Мене.

— Ти теж тут сам? — прошепотіла вона.

Я не знав, що сказати. Звук її голосу торкнувся мене так, як ніщо не торкалось за останні роки. У цей момент я не почувався прозорим. Уперше за довгий час — я був.

— А ти… мене бачиш? — нарешті прошепотів я.

Вона кивнула.

— Я тебе відчуваю. І мені здається… я тебе знала.

Можливо, вона була єдиною, хто пам’ятав. Або, принаймні, єдиною, хто відчував.

І якщо хтось здатен відчути, що я існую — може, я ще не зовсім зник?..

— Так, я бачу та відчуваю тебе, — сказала вона напівтихим голосом. Її слова ніби проходили крізь усю мою сутність, огортаючи її теплом, якого я вже давно не знав.

Я мовчав кілька секунд. Мовчав, бо боявся, що цей момент — ілюзія. Що вона щезне, як тільки я наважуся щось сказати. Але її очі не зникали. Вони чекали.

— А як тебе звати?.. — запитав я, тихо, майже боязко.

Вона усміхнулась куточками губ. Так, ніби це ім’я вже давно було при ній, але вперше знайшло значення.

— Аелія, — відповіла вона. — Мене звати Аелія.

— Аелія... — повторив я, на смак. Це ім’я звучало, ніби вітер влітку, або тінь хмарини на гарячій дорозі. Воно не було схоже на щось звичне, і водночас — наче я завжди його знав.

"Можливо з цього все й почнеться."

Її голос був ніжним, але в ньому ховалась тиха тріщина — як у глиняній чашці, що зберігає форму, але от-от розсиплеться. В її очах було щось знайоме… не просто погляд, а відлуння. Відлуння того самого болю, який я відчував — самотність, тільки не забуття. Вона не була привидом, як я… але ніби вже давно стояла на краю, на межі, що відділяє «бути» від «просто існувати».

— Чому ти мене бачиш? — запитав я. — Чому ти чуєш мене, коли інші проходять повз, не помічаючи?

Вона опустила погляд. Її пальці ковзнули по тонкій гілочці, яку вона тримала в руках, ніби це був єдиний доказ її реальності.

— Бо я теж... давно не тут, — сказала вона. — Мене чують, але не слухають. Мене бачать, але не помічають. Я живу, але ніби не для себе. Іноді здається, що я просто тінь від власного життя.

Вона підняла очі на мене — серйозні, глибокі, мов весняна вода.

— І коли я побачила тебе… вперше… я відчула, що я не одна. Що я не божеволію.

Я не знав, що відповісти. Бо вперше за довгий час я теж відчув, що не сам. Що комусь є діло до мого існування.

Я серйозно думав, що до мене ніякого діла немає, і я вже прийняв той факт, що я один таки.. загублений привид. Але коли я дивився на неї, то відчував як їй боляче, боляче від тих же проблем що й в мене...

…і саме це лякало найбільше.

Бо як може той, кого самого зламало життя, когось підтримати? Я ж не мав нічого, тільки своє мовчання, свою прозорість, свою незриму присутність серед світу, що давно пішов далі без мене. Але вона… Вона не дивилася крізь мене. Вона ніби бачила те, що залишилось від мене — уламки, з яких я давно вже не міг скласти себе заново.

— Ти не один, — сказала вона, ніби прочитала мої думки.

Мене здивувало, що її голос не тремтів. Ніби вона вже давно змирилась із своїм болем і тепер навчилась його приховувати краще за мене. Але я все одно бачив — у її очах була тиша, така сама, як у моїй душі.

— Тоді чому саме я? — знову спитав я, хоч сам не розумів, навіщо.

— Бо ти дивишся на мене так, як ніхто не дивиться. Не як на дивну, не як на слабку. Ти просто... дивишся. І цього мені вистачає.

Може, і справді... ми зустрілись не випадково. Може, саме два привиди потрібні один одному, щоб згадати, що вони колись були людьми.

Так. Дійсно можливо це не випадковість, а доля... Так я думав. Але одного дня я не знайшов її...

...Я обійшов усе те місце, де ми завжди зустрічались. Той старий зламаний годинник біля зупинки все ще цокав у порожнечу, листя ворушилось від легкого вітру, а вона — зникла. Немов би ніколи й не існувала. Немов Аелія була частиною мого привидового марення.

Я чекав. День, два, тиждень... Я вже майже знову зникав у собі, у тому порожньому прозорому стані. Але...

Я знайшов листа.

Старий, пожовклий клаптик паперу, притиснутий камінцем біля того самого дерева, де ми сиділи востаннє. Там було всього декілька слів, написаних її дрібним почерком:

> "Я повинна йти. Але я залишаю тобі своє серце. Шукай мене в тиші.
— Аелія"