***

Це був звичайний вівторок шкільних буднів. Сьогодні начебто не повинно було трапитися чогось особливого, але піднесений настрій однієї дівчини робив цей день якимось винятковим. Навіть незважаючи на той факт, що довелося прокидатися о шостій ранку, аби все встигнути.
Так дивно, адже вона ненавиділа ці ранні підйоми і перші уроки, на яких нічого не хотілося, окрім як заплющити очі. 

Хоча це все змінилося ще у дев'ятому класі, коли завжди мовчазний та скромний однокласник вийшов до дошки і з особливою експресією продекламував вірш Симоненка “Де зараз ви, кати мого народу?..”. 
Того дня клас вибухнув оплесками, а в когось навіть виступили сльози на очах. Здалося, що він рядками Великого поета проник у душу кожного. 
Його голос, іноді паузи, а коли треба – підвищення інтонації та бурхливе декламування, а потім знову замовкання, – безперечно, здивували всіх. Він ніби сам проживав ті рядки, ніби сам виявляв протест проти диктату зла, прямо вдивляючись у вічі ворога.

Дівчина ніяк не могла забути цього. У неї у думках закарбувалися його фрази, сказані тим самим гарним оксамитовим голосом.

Йшов самий розпал шкільного року. Лише два тижні минуло з новорічних канікул, тож на вулиці було досить холодно. Але це все одно не завадило Ліді вдягнути спідницю. 

А чому б не побути хоч іноді жіночною?

Швидше за все, таке вбрання, що складалося з білої сорочки та чорної приталеної спідниці, було призначене для однієї людини – Тимофія. Вона вже півтора року мала особливі почуття до нього і намагалася хоч якось звернути на себе увагу, але всі спроби були марними. Хлопець не помічав її, тож дівчина поступово втрачала надію на взаємність. Вона намагалася більше вчитися і готуватися до майбутніх іспитів, тільки аби не думати зайвий раз про ту людину, котра ніколи не помітить її.

Здається, дівчина знала про нього все, що можливо і неможливо. Особливого болю їй завдавав той факт, що однокласник, незважаючи на свою скромну персону, був об'єктом обожнювання серед інших учениць. Він перебував у так званій 'еліті' школи, тобто товаришував із популярними одинадцятикласниками. Харизма, участь у шкільній команді з волейболу та призові місця на обласних олімпіадах з історії та фізики надали йому можливість прославитися не лише у цьому навчальному закладі, але й заявити про себе за його межами. Його очікувало досить перспективне майбутнє, проте хлопець ніби не звертав на це уваги. Він залишався досить скромним, сприймав похвалу від учителів із ледь тихим «дякую» і розгубленим поглядом карих очей. 
Його нерідко можна було побачити в оточенні друзів. Із ними він був зовсім іншим: не соромився розмовляти, жартував, сміявся і просто був собою.

Ліда обожнювала ті моменти, коли можна було помітити його гарну посмішку або знову почути той оксамитовий тон. Її серце здригалося при найменшій згадці про нього, руки вкривалися сирітками, а в голові роєм починали виникати думки. Боляче було споглядати і усвідомлювати, що немає шансу, немає надії...

А час стрімко згасав, залишалося лише чотири місяці – і вона більше ніколи не побачить його. Від цієї думки в душі все стискалося, з'являвся комок в горлі, а сльози так і підступали до очей кольору сірого неба. Ліда тому і не збирала своє русяве волосся у хвостик чи косу. У неї таким чином була можливість сховатися. Варто було їй тільки опустити голову, як завжди прямі пасма закривали бліде обличчя. І хоча їх довжина досягала трохи нижче плечей, але це все одно допомагало їй не видавати свій відчай.
Та й окуляри в чорній оправі служили річчю не тільки для того, аби краще бачити, але й для виправдання до інших, мовляв, через те, що вона тільки-но почала їх носити, – саме через очі сльозяться.

Саме закінчився четвертий урок – англійська мова, з якого одинадцятому класу не пощастило мати жорстку самостійну роботу. Кожен зараз обговорював складні завдання та незрозумілу тему для твору. 
Перерва у двадцять п'ять хвилин давала можливість усім виговоритися. Тільки робили вони це за обідом у просторій їдальні, і кожен перебував у своїй компанії.

Одинадцятий клас не можна було назвати дружним. Часто між ними відбувалися суперечки. Доходило навіть до того, що вони іноді зривали уроки. Через це й страждали, отримуючи несподівані самостійні роботи.

– Ні, ти розумієш, ми на уроках розбираємо умовні речення перших двох типів, а вона ліпить у четверте завдання третій тип! – скаржився Діма, ставлячи тацю з їжею на столик. – Я вже мовчу про те, що половину слів не знав як перекласти!

Він був досить кумедним хлопцем, який несподівано для всіх вирішив, що його майбутнє пов'язане з медициною.
Приголомшивши таким рішенням учительку з біології на початку навчального року, він дав їй обіцянку скласти ЗНО з її предмету вище 175. І поки цей рудоволосий хлопець навчався, як ніколи в житті, постійно носячи з собою чи тести з анатомії, чи посібник із зоології, а ще рідше його можна було помітити з підручником з ботаніки.
Цей двієчник змінився, коли дивом перейшов до десятого класу. Тепер він був хорошистом, а з деяких предметів навіть отримував відмінні оцінки. Вчителі все захоплювалися такими знаннями Діми, дуже шкодуючи, що він не взявся за розум раніше. Але ж ніколи не пізно, чи не так?

– Там усе було не для нашого рівня. Ось вона справжня істеричка. Це вже друга така самостійна за два тижні! Їй що, сімейних проблем не вистачає, то й нас ще мучить?! Вона якась ненормальна, чорт забирай, – промовила Вероніка, колупаючи вилкою в пюре.

Ця дівчина, до речі, була троюрідною сестрою Тимофія. Оскільки їх ніколи не помічали разом, створювалося таке враження, що вони взагалі не були родичами. Та й сама Вероніка розповідала, що не має бажання розмовляти із братом. І тут мала би бути досить вагома причина, проте, на жаль, вона зберігала її у таємниці.