Розділ 58. Той самий малюнок

Олена знову опинилася у ненависній камері, залізла на свою полицю на другому ярусі і відкинулася на подушку. Вона думала про Найта. Тепер їй було зрозуміло, чому він не зміг прийти з самого ранку. Напевно, намагається домогтися дозволу на зустріч, але поки що нічого не вдається.

Не біда. Олена почекає ще трохи. До обіду вона якось протримається.

Однак ні до, ні після обіду звісток від принца так і не з'явилося. Здавалося, час завмер, застиг. Затхле тюремне повітря заважало його плину. Нічого не відбувалося, якщо не брати до уваги нудних розмов сусідок по камері, прислухатися до яких не було ні сил ні бажання.

Але раптом, як промінчик надії, знову кроки в коридорі.

— Феє Елен, вам просили передати записку, — чоловік з кам'яним обличчям доставив клаптик паперу, який Олена схопила і відразу притиснула до грудей.

— Мабуть, від женишка, — реготнула кудлата. — Новенька, лишився у тебе хто на волі?

— Не ваше діло, — гордо скинувши голову, сказала Олена і миттєво залізла сходами у свій затишний куточок.

— Готуйся прочитати щось у дусі: «пробач, люба, розлюбив». Та і взагалі на передачки не сподівайся. Усі мужики пас... Сама знаєш.

Дві інші арештантки, наслідуючи ватажка, зареготали:

— Читай уголос, нам теж цікаво.

Але кудлата крикнула на них:

— Циц!

І ті одразу замовкли.

Тремтячими руками Олена розкрила складений навпіл папірець. На ньому було рівно три рядки:

«Феє Елен, мені дуже шкода, але Осяяний Найт відмовився з Вами зустрічатися.

З найбільшою повагою,

Осяяний Кастр».

Записка випала з рук. В очах потемніло. На груди тисячотонним вантажем навалився розпач. Найстрашнішим був навіть не зміст записки, а почерк. Олена не переплутала б його ні з яким іншим. Той самий, яким було написано злощасне послання, яке заманило в пастку. Виходить, Кастр — зрадник? Чи Найт? Або ж обидва? Ні, в принца Олені відчайдушно хотілося вірити. Але чому тоді він і досі не прийшов? Відповідь була жахлива: він не прийшов і вже не прийде — його теж зрадили.

Почуття безвиході, те саме, з якого починаються всі безвихідні ситуації, скувало думки. Все. Більше сподіватися нема на кого. Ні себе, ні коханого врятувати неможливо. Олена втупилася обличчям у пильну смердючу подушку і заридала.

— Еге, — з досадою махнула рукою кудлата. — Ну нехай мене, але таку красуню як можна було покинути?!

Вона протяжно завила, і слідом за нею заскавуліли дві інші співкамерниці. Кілька хвилин тісний простір стрясали ридання, що розривали душу. Нарешті, кудлата взяла себе в руки і прикрикнула на подруг по нещастю:

— Циц. Новенькій і без нас тоскно.

Тоскно. І боляче. Боляче у грудях і ще в животі. А в животі чому? Гострі краї рамки портретика вп'ялися в шкіру. Олена перевернулася на спину і вийняла малюнок з-за пояса. Довго дивилася на нього крізь пелену сліз. Від нього ніби йшло тепло. Він заспокоював.

Як же все-таки дивовижно дівчинка на малюнку була схожа на Олену. Близнюки і ті не бувають настільки подібними. У пам'яті спливли власні дитячі знімки. Ті ж очі, та ж усмішка, той же кирпатий ніс, ті ж ямочки на щоках, та ж зачіска, ті ж яскраві червоні стрічки, вплетені в коси... Стоп! Та й ця ситцева сукня в дрібний горошок Олені теж знайома — у неї була точно така ж.

Несподіваний спалах, сліпучий до болю в очах — і в пам'яті виринає картинка.

Льоля сидить на високому стільчику. Їй уже не терпиться піти, але мама просить її:

— Льолечко, не крутися. Дай художнику закінчити малюнок.

— Мам, ну, ти ж обіцяла, що ми підемо до зоопарку.

— Обіцяла, значить підемо, — лагідно усміхається мама. Вона підходить до Льолі і поправляє волосся. — Але посидь ще п'ять хвилин спокійно.

І Льоля сидить. Вона ж слухняна дівчинка. Вона навіть акуратно розправляє свою сукню в горошок, щоб художнику було легше її намалювати.

— Ну от, непосидо, готово, — бородатий смішний дядечко простягає Льолі портретик. — Схоже?

— Овва! Дуже схоже! — захоплюється Льолечка. Вона акуратно бере з рук художника та передає мамі малюнок.

Той самий малюнок, який Олена тримає зараз у руках. Але як це може бути? Хто така Фея Еліза? Як у неї опинився цей портретик? Серце шалено застукотіло, і стало дико не вистачати повітря. Неймовірне припущення позбавило можливості дихати. Невже Фея Еліза — це мама? А чому ні? Адже вона така схожа. Раптом мама не померла, а просто перемістилася до Запасного Світу?

Захотілося зіскочити з ненависних нар і вибити двері, а потім бігти-бігти-бігти до будинку, де цвіте черемха. Злетіти на другий поверх і притиснути до себе маленьку тендітну жінку — ту, за якою сумувала все життя, ту, яку вважала втраченою назавжди, ту, яку знайшла тоді, коли власне життя висить на волосині.

Олена знову і знову вдивлялася в портрет. Захотілося дістати його з рамки, торкнутися паперу, на якому він намальований. Рамка досить легко піддалася, і з-під неї випав щільний картон. І несподіваний сюрприз — під ним був складений вчетверо аркуш як із зошита, поцяткований записами. Ледь почала читати — Олена ахнула. Послання було адресоване їй.