Розділ 40. Черемшина в снігу

Чомусь Олена так і думала, що Фея Еліза займає не одну з тисяч квартир якогось хмарочоса в стилі хай-тек, а живе у старомодному будинку. Двоповерхова будівля з величезною верандою, у вікнах якої відбивався весняний захід сонця, потопала в строкатості квітучих фруктових дерев. Одне з них, усипане білими гронами, випромінювало неймовірний аромат. Олена впізнала цей запах — черемшина. Так пахло навесні у маленькому бабусиному саду. Серце зайшлося від ностальгічних почуттів. Особняк Феї Елізи, хоч і був, звичайно, набагато розкішнішим за невеликий приватний будинок, в якому колись Олена жила з батьками та бабусею, але все ж таки до болю нагадував місце, де пройшло її дитинство.

Нерішуче піднявшись сходами у супроводі Найта, натиснула кнопку переговорного пристрою. Двері відкрилися. Привітна молода жінка, мабуть, доглядальниця, з якою Лена розмовляла по телефону, провела у вітальню, безперестанку повторюючи:

— Феє Елен, як добре, що ви приїхали. Фея Еліза буде така рада.

Слова ледве пробивалися до свідомості Олени. Її охопило страшенне хвилювання. Вона відчайдушно твердила собі, що знаходиться в чужому домі і жінка, з якою незабаром побачиться, для неї ніхто. Але це не допомагало заспокоїтися. Серце вистрибувало з грудей, щоки палали, а руки навпаки стали холодними, як шматки льоду.

Найт делікатно залишився чекати у вітальні, а Олену доглядальниця провела на другий поверх у кімнату Феї. Втім, потім відразу пішла зі словами:

— Якщо щось знадобиться, я тут, поряд, у сусідній кімнаті.

Сухенька маленька жінка сиділа в інвалідному візку, дивилася у вікно і щось тихо бурмотіла. Вона не помічала гостю. А Олена стояла, втупившись поглядом у підлогу, і не наважувалася підняти очі та подивитися хазяйці кімнати в обличчя. Чого боялася? Боялася, що Фея Еліза виявиться схожою на маму і це буде нестерпно важко, і водночас боялася, що виявиться зовсім іншою, справді абсолютно чужою, і це стане гірким розчаруванням.

— Мілено, на вулиці сніг? — тихо спитала Фея. Мабуть, таки помітила, що хтось увійшов, але вирішила, що це доглядальниця.

Серце пропустило кілька ударів. Після цих слів, Олені можна було б уже й не дивитися на обличчя Елізи, вона й так знала, що та виявиться схожою на матір. Її голос був такий рідний, такий знайомий.

— Ні, мамо, це цвіте черемшина.

Олена підійшла до жінки і взяла її тремтячу руку в свої.

Еліза повернулася обличчям до Олени. Сльози потекли по зморшкуватих щоках:

— Доню, це ти? Ти все-таки приїхала, моя маленька. Я боялася, що снігопад завадить. Я так сумувала.

— Я теж, — Олена притиснула сиву голову до себе. — Ти навіть уявити не можеш, як я сумувала, матусю.

Олена повторювала сама собі, що притискає до грудей чужу жінку. Але серце нестерпно щеміло, в очах стояли сльози, а руки лише сильніше притискали жінку, що була така схожа на рідну людину, за якою страшенно сумувала її душа.

Вони кілька хвилин мовчали. Першою заговорила Еліза:

— Я знала, що ти сьогодні прийдеш. Навіть незважаючи на снігопад. Я приготувала тобі подарунок.

Еліза потягнулася до комода і дістала з шухляди плоский прямокутний предмет. Це виявився невеликий портретик в акуратній рамочці.

— Ось. Знайшла нещодавно серед твоїх дитячих речей.

Олена взяла малюнок. На ньому була дівчинка років п'яти. Не важко здогадатися — Елен. Видно було, що над портретом працював професіонал: личко промальоване в деталях, вміло передана дитяча безпосередність — пустотлива безтурботна усмішка, цікавість в очах.

— Мамо, нехай краще зберігається у тебе.

Олена простягнула малюнок назад. Вона не могла взяти подарунок, який призначався іншій.

— Ні-ні, доню, бери, — руки Елізи затремтіли сильніше, а в очах промайнув біль, — я спеціально берегла його для тебе.

Ну як було не взяти? Образити людину, у якої майже не залишилося в житті приводів для радості.

— Добре. — Олена опустила портретик у сумочку. Вирішила, що коли з'явиться справжня Елен, передасть подарунок їй.

Еліза усміхнулася. Обличчя на мить стало таким гарним. Зморшки розгладилися, очі засяяли. Але вже наступної миті погляд знову став тьмяним.

У двері постукали.

— Перепрошую, — на порозі стояла доглядальниця. — Феї Елізі час приймати ліки.

— Мамо, мені вже час іти, — тихо сказала Олена.

Еліза кивнула:

— Тільки одягайся тепліше — на вулиці хуртовина.

— Добре, — Олена ласкаво усміхнулася і притиснула зморшкувату руку до щоки. — Днями знову приїду.

Потім попрощалася з доглядальницею і вийшла з кімнати.

За кілька хвилин Олена вже сиділа в комфортній машині Найта, і та мчала на великій швидкості назад до палацу. Принц мовчав. І правильно робив, бо розмовляти Лені не хотілося. Вона була в полоні важких почуттів. Думала про свою маму, про те, якою несправедливою була до неї доля. І про іншу жінку, яка, як дві краплі води, була схожа на маму і до якої доля теж виявилася жорстокою.

У свої неповні п'ятдесят вона виглядає на сімдесят, змушена проводити більшу частину часу в інвалідному візку. Дезорієнтована у своєму житті і лише зрідка може згадати дочку.