РОЗДІЛ 18 "Рожеві єдинороги"

Наступний  тиждень  минає  у робочій  напруженості. Ми  з Катею,  заспокоївшись  із  переведенням, заглиблюємось у  тонкощі  нашої  роботи.  Важко. На себе  чи  особисте  життя    часу  практично  не  залишається.  Проте, у цьому  плані  я  тільки  за,  тому  що  це дозволяє  не думати про  стосунки  вдома, котрі   перейшли у  режим  «холодної війни».

 Маргарита  кілька   разів  намагалась  достукатись,  вибачитись,  але   я  вперто  мовчу,  тримаючи  у  серці  образу  за ляпас.  Ми практично  не розмовляємо.  Та й  сама мачуха  не  надто   добре почувається.  Отруєння   чи  що?  Я  не питаю,  вона  не  ділиться. Звісно,  подібний  порядок  речей  дратує,  але    переступити  через свою  гордість я  не  можу.  Здається,   крижина  під  назвою  сім’я   пустила   непомітну  тріщину. 

З от з Гаєвим  я  бачусь  щодень. Милуюсь,  ловлю  незначні  знаки  уваги й  намагаюсь   знайти спосіб, як  побути  з  ним  наодинці. Щоб  ще раз сказати. Ще раз  зізнатись.  Артем  заклопотаний.  Зранку  до вечора  пропадає  у  своєму  кабінеті,  часто  розмовляє  телефоном  і   ледь  усміхається  кутиками вуст,  коли   вітається  зі  мною.   А мені  цього мало. 

Мої ночі  перетворились  на  суцільний  жах,  на   суцільну мрію. Я  також  хочу розмовляти з бажаним  чоловіком. Як Маргарита…

Інколи,  довго  перекидаючись  в  ліжку  з боку  на бік,   вуха  ловлять    уривки  фраз Марго,  яка  тепер  без  сорому воркує  зі  своїм  кавалером.  Політична ситуація  у країні,  події  у світі  мистецтва,  навіть деякі вчинки Іринки  є  об’єктами  нескінченних  розмов жінки   на кухні.

Бісить. 

Бісить  її  правильність!    Дивно,  але раніше я цього  не помічала.  Щось  на рівні  моєї підсвідомості   змінилось у ставленні  до  Маргарити.  Я  егоїстка?  Не  виключаю,  проте  пояснити  дивні  передчуття  у середині  не  можу. 

— Полю, — відриває  від  набирання   чергового  процесуального  документа  Катя.  — Ти  до Гаєва  не  плануєш йти? — буденно  запитує,   роздруковуючи  документ. — Потрібний  один його  підпис,   але виключно  заради нього не  маю  жодного  бажання   потрапляти  шефу  на очі. 

Подруга  досі  тремтить в страху  перед  капітаном за нашу витівку  на  весіллі.  Буває, я  відверто  з  неї глузую,  мовляв,  хто старе  пом’яне…

Я   оживаю.  Не упущу  шанс  спробувати поговорити.

— Без проблем! — радісно  підскакую,  хватаючи  аркуші.   До них докладаю  кілька  своїх.  Аби рахувалось.  

Катя  полегшено видихає  і   знову  швидко  набирає  на клавіатурі. Сяк-так  поправивши волосся  та облизнувши  пересохлі  губи,  впевнено крокую  до  заповітного кабінету.  На  щастя,   доля  вмикає  мені  зелене світло,  тому  що  Артема  застаю  самого.

Чоловік, випроставшись  на  чималий  повний   зріст,  перекладає  папери  на столі. 

Сьогодні він   напрочуд  святковий: у строгій  сорочці,  що  правильно облягає  широкі  плечі, у  ділових  штанах з  напрасованими   стрілочками. 

— Привіт, — говорю несміливо,   забуваючи  дихати. Мої  пальці  дрібно  тремтять.

— Щось   завізувати, Полю? — спокійно  запитує,   чіпляючись  за мої губи поглядом. Довго,  з болем. 

Я  не  тямлю,  що роблю. У лічені  кроки опиняюсь  поруч  та  міцно  стискаю  в кулачок  його  одяг. 

— Ліпше поцілуй. Артеме, я  скучила.  До  божевілля скучила.  Я  знаю, ти  уникаєш мене,  противишся  власним  почуттям.  Але чому? Я  ж відчуваю…

Серце  красномовніше його   холодних  очей,   його  німого мовчання  і  вбивчої   зневаги. 

Міцні  чоловічі руки  обхоплюють мої  зап’ястя, силою відриваючи  їх. 

— Припини. Не говори,  про  що  пошкодуєш,  вийшовши із цього  кабінету.      

—Не проганяй!

Не пізнаю  свого  голосу. Він  спустошений,  жалюгідний,  не  притаманний  гордій  дівчині.  Та мені   байдуже.  Десь  всередині  криється  передчуття,  що я  втрачаю  його, свою  недосяжну  вершину. 

— Візьми себе  у  руки!  Одумайся!  У мене своє  життя,  і   там місця для Поліни  Новенко   немає. Забудь, всі  слова,  все, що було.  Забудь нас. Живи,  радій,  кохай і… забудь  нас. 

Не вірячи  власним  вухам, заперечно  хитаю  головою.   Тоді    гарячі  долоні  переміщуються  на  щоки,  ловлячи  величезні  сльози.

— Поліно,  вийди, будь ласка,  і  перестань будувати  повітряні  замки,  вірити у  рожеві  єдинороги й   взаємне кохання. Я  не герой  твого серця,  а  ти    не дівчина,  яку  бажаю  бачити  поруч.   Будьмо  об’єктивними і чесними.

Схлипую. Мої  руки перебираються  на    рельєфні  плечі,  намагаються втримати  бодай  на  мить. 

Гаєв  робить крок вбік,  картинно вказує  на  двері.

Жорстоко.

Безапеляційно.

— Я чекатиму,  — шепочу,  розтираючи  солону  воду   по обличчі. 

— Не рви  мою душу,  — чоловік  безсило   обпирається  руками  на  стіл. Понуру   схилившись,  спостерігає  за    моєю капітуляцією,  за  моєю поразкою  і  визнанням   безвиході. 

 Повністю    дезорієнтована  у  просторі, я  виходжу  у  коридор.  Назустріч   прямує  Степанівна,  яка  запитує про   шефа,  й  не  дочекавшись відповіді,  свердлить  мою спину  крижаним  поглядом.